Джеймс Паттерсон - Бікіні, Джеймс Паттерсон

сказала Барбара, легенько постукавши пальцем по мармуровій поверхні столу. А потім показала на альков, розташований за п'ятнадцять ярдів: — Отам знаходиться чоловічий туалет, до якого зайшов художній керівник. «На хвильку відвернувся» — за його словами…

Я уявив собі, як цей бар міг виглядати тієї ночі. Багато відвідувачів. Багато чоловіків. Усі вони випивають та закушують. У мене виникло багато запитань. Дуже багато.

Я почав дивитися на цю історію так, наче й досі був копом. Якби розслідування цієї справи дісталося мені, то я розпочав би з дослідження записів відеокамер спостереження. Перевірив би, хто був у барі з Кім у день її зникнення. Постарався б докопатися, хто стежив за нею, коли вона встала з-за столика, і хто розплатився після того, як вона пішла.

З ким вийшла Кім? І куди пішла? До свого номера чи деінде? А може, вона вийшла до вестибюля й пішла сходами вниз, а чиїсь очі слідкували за нею, дивлячись, як погойдується її довге русяве волосся?

А що трапилося опісля? Може, вона вийшла з готелю і пройшла повз басейн та купальні кабінки? Чи був там хтось у цих кабінках тієї пізньої ночі? Чи крався хтось за нею аж до пляжу?

Левон ретельно витер свої окуляри: спочатку одну лінзу, а потім другу. Після чого покрутив їх у простягнутій руці, щоб пересвідчитися, чи добре виконав цю роботу. Коли він знову їх вдягнув, то побачив, що я уважно придивляюся до мощенім стежини, що вела від басейну до пляжу.

— Про що ви думаєте, Бене?

— Про те, що всі пляжі на Гавайях є приватною власністю, тому на них немає камер стеження.

Мені на думку спало найпростіше пояснення, і я став міркувати, годиться воно чи ні. Може, Кім пішла поплавати? Може, вона забрела у воду і її накрила хвиля та затягнула вглиб? Може, хтось знайшов на березі її взуття і забрав із собою?

— Може, вам розказати що-небудь про Кім? — спитала мене Барбара.

— Я хочу знати все, — відповів я. — І якщо ви не проти, то я хотів би записати нашу розмову.

Барбара кивнула, а Левон замовив для них обох джин із тоніком. Я був на роботі, тому відмовився від алкоголю й натмість забажав газировки.

У моїй голові вже почала набувати обрисів історія Кім Макденіелс, історія дівчини з провінції, дівчини вродливої та розумної, якій світила загальнонаціональна слава, історія про те, як вона приїхала до одного з наймальовничіших куточків світу — і зникла. Безслідно й безпричинно. Ексклюзивне інтерв'ю з Макденіелсами — це вже було більше, ніж и сподівався, і хоча я ще не міг визначити, чи потягне історія Кім на книгу, то вже не сумнівався, що на дуту журналістську сенсацію потягне однозначно.

Більше того, Макденіелси припали мені до душі. Вони були гарні люди.

Мені захотілося їм допомогти, і я обов'язково допоможу їм.

У цей момент вони були втомлені та виснажені, але столика не полишали. Тож інтерв'ю почалося.

Мій магнітофон був новий, касету я щойно витягнув з упаковки, а батарейки — теж нові. Я натиснув кнопку «запис», та, коли пристрій тихенько загудів, Барбара Макденіелс здивувала мене.

Бо не я почав ставити запитання, а вона.

Розділ 21

Підперши підборіддя рукою, Барбара спитала мене:

— А чому ви пішли з Портлендського відділення поліції? Тільки не переповідайте те, про що йдеться у вашій біографії на обкладинці книги, будь ласка. То ж усе піар, еге ж?

Своєю зосередженістю та рішучістю Барбара дала мені зрозуміти, що коли я не дам відповіді на її запитання, то вона не бачитиме підстав давати відповіді на мої. Я підіграв їй, бо вважав, що вона має право перевірити мене, і мені хотілося, щоб Макденіелси мені довіряли.

Прямолінійний, як на допиті, стиль Барбари викликав у мене посмішку, але в історії, яку вона хотіла від мене почути, нічого смішного не було. Я подумки повернувся в той час і на те місце — і спогади нестримною хвилею накотилися на мене. Спогади безславні та неприємні.

Коли на широкому екрані моєї пам'яті спалахнули й досі виразні й випуклі картини, я розповів Макденіелсам про оту фатальну автокатастрофу, що сталася багато років тому; про свого напарника Деніса Карбона. Ми з ним опинилися неподалік від місця пригоди й відізвалися на виклик.

— Коли ми прибули на місце катастрофи, то світлого часу залишалося не більш ніж півгодини. День був похмурий, мрячив дрібний дощ, але світла ще було достатньо, щоб побачити, що машину знесло з дороги. Мабуть, водій втратив керування і вона врізалася в зарості, торохнувшись об кілька дерев, наче двотонна більярдна куля після невдалого удару.

Я зателефонував і попросив підмогу, — продовжив я свою розповідь. — І залишився, щоб опитати свідка — водія авто, що рухалося в протилежному напрямку. А мій напарник тим часом пішов до машини подивитися, чи не лишився хтось живим.

Свідок повідомив мені, що авто, яке злетіло з дороги, — то був чорний пікап «тойота», — швидко рухалося йому назустріч по його ж смузі. Він сказав мені, що різко звернув убік, уникаючи зіткнення, і «тойота» теж звернула. Свідок аж здригнувся, описуючи, як пікап злетів із дороги на високій швидкості, сказав, що сам гальмував — і я дійсно бачив гумовий слід сто ярдів завдовжки, який він залишив на асфальті. Той слід і досі смердів паленим.

Невдовзі прибули швидка допомога та рятувальна машина. Фельдшери витягнули з пікапа тіло і сказали, що водій загинув від удару об ялину й що пасажирів в авто не було.

А коли мерця забирали, я пошукав поглядом свого напарника. Він стояв за кілька ярдів від узбіччя, і я встиг помітити, як він скоса позирає в мій бік. Дивно, але він виглядав так, наче не хотів, щоб хтось побачив те, що він робив.

Раптом почувся вибух сміху і радісні вигуки: