Марі Керімей - Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей

— Ти, що навіть мене не поцілуєш... —  і говорив він їх з такою насмішкою, що хотілося зникнути. Я швидко оглянулася. Побачила купу поглядів, які були прикуті до нас. 

Не охоче нагнулася і поцілувала його у щоку. Олександру, напевно було мало. Він підхопив мене за талію і вдавив своїм тілом в машину. Впився своїми губами в мої. Як же в цей момент мені було соромно. Я схопилась  руками за його сорочку та стисла.  

Олександр занурив поцілунок. Впихаючи в мій рот свій язик.  Не знаю, яким дивом, але я відповіла на поцілунок.  Обійняла його руками за шию.  Притиснулась до нього.  Але все одно нічого не відчувала. Того потягу, не було та й емоцій теж, ні... Просто поцілунок і все... Простий.... Без пристрасті. Безневинний поцілунок. 

Він відсторонився так же швидко, як поцілував. Дивлячись мені прямо в очі.  

— Нарешті хоча б, якісь дії з твого боку, а то я думав, що ти будеш довго ходити, як зів'ялий  фрукт, —  він посміхнувся здавалося найщирішою своєю посмішкою, але я знала його - це лише омана. 

— Мг, —  лише змогла видавити з себе та відійшла від чоловіка. Коли я обернулась то побачила шоковані обличчя студентів, в їх число входили навіть Бегам зі своїми дружками, та навіть Рита, яка  відкрила рот. 

Як же мені стало соромно. Я подивилася знову на Олександра. Він посміхнувся задоволеною посмішкою чеширського кота, та знову прошепотів мені на вухо обпалюючи мою шкіру своїм гарчи подихом:

— Я хотів, щоб усі знали, що ти тепер моя, — від його слів по тілу забігали мурахи. — Я заберу тебе о другій, — після слів сів у машину залишаючи мене стояти на все видний сором. Давитися  від сорому і жаху. Бо тепер усі знали, що в мене багатий бойфренд. 

Що ж.. Мені нічого не залишалося, як розвернутися та піти до університету. Все одно нічого не можу змінити.  

В університеті всі тільки те й робили, що кидали на мене зацікавлені погляди.  Бегам, чому взагалі старався зі мною не бачитись. Коли ми стикались він просто тікав. А Рита попросила розповісти все в подробицях. Так я їй майже все і розповіла. 

У дві години я вийшла з університету і не здивувалась коли побачила  Олександра. Він стояв спертий об машину спиною та схрестивши руки на грудях. Все такий же ідеальний. Але ж покидьок. 

Я тяжко видихнула і пішла до нього. Він відкрив мені дверцята і я сіла. Думала, що хоча б додому ми будемо їхати мовчки. Але не судилося...

— Як пройшов день? — тихо запитав Олександр. Якийсь він сьогодні занадто говіркий. 

— Добре, — коротко відповіла та повернула голову до вікна. Розглядаючи захопливе місто. 

— Ніхто не чіплявся? — мовив він, чим увів мене в шок. 

<<Краще б взагалі мовчав>> — простогнала... 

— Ні, — і знову коротка відповідь. Ну просто розмова року.  

— Це добре, — полегшено видихнув і замовк. 

Все одно розмова не клеїлась. Коли ми під'їхали до будинку Олександра. Я перша вибігла з машини та побігла чим душ до своєї кімнати. Забігли, скинула рюкзак і взуття та впала на ліжко. Я напевно була настільки втомлена, що просто відключилась. 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно