Андре Моруа - Мистецтво і життя. Збірник

той час, коли ідеї еволюціонують значно скоріше, ніж закони і звичаї. Тому письменники, охоплені бажанням висловити заповітні думки і водночас скуті політичними обмеженнями, цензурою та переслідуванням, змушені звертатися по допомогу до фантастики і, щоб лишитися невразливими, зображати неправдоподібне. Така була ситуація у Франції XVIII століття. Зовні монархія зберігала свою могутність; вона захищала ортодоксальну релігію і середньовічну філософію; рука її суддів була важкою. На практиці письменники та інтелектуальна еліта керувалися вже новими ідеями і прагнули їх обнародувати. Це було не зовсім неможливо. Доказом цього є «Філософський словник», «Есе про звичаї», «Енциклопедія»[31]. Але існувало ще багато небезпечних тем, які мали бути порушені. Трактуючи їх у формі вигадки, можна було сподіватися на увагу публіки боягузливішої, а отже і ширшої. Додайте, що такий тип повістей був надзвичайно модним. Починаючи з опублікування «Тисячі й однієї ночі» у перекладі Галлана (1704–1717), а потім «Персидських листів» (1721), орієнтальність стала прозорою машкарою для письменників, які з перестороги приховували свою сміливість. Вольтер більше, ніж усі інші, повинен був вдаватися до цього засобу.

І

Письменники — погані судді своїх власних творів. У вісімнадцять років Вольтер вірив, що залишить по собі пам’ять як великий автор трагедій; у тридцять — як великий історик; у сорок — як епічний поет. Він і гадки не мав, створюючи у 1748 році «Задіга», що 1958 року люди з насолодою читатимуть цю маленьку повість і всі інші, тоді як «Генріада», «Заїра», «Меропа», «Танкред» спочиватимуть вічним сном на полицях бібліотек.

Сучасники Вольтера у цьому питанні обманювались разом з ним. Вони надавали мало значення повістям, де більша частина натяків випадала на долю особистих ворогів автора. «Вольтера легко пізнати під ім’ям мудрого Задіга; наклеп і злостивість придворних… опала героя — це алегорії, які легко розшифрувати. Саме так він мстився за себе ворогам…» Вольтер незабаром зрікся «Задіга», книги, яку звинувачували в тому, що вона проповідує догми, ворожі нашій святій релігії. Насправді сміливість «Задіга» не сягала так далеко, автор обмежувався показом того, що люди залежно від часу і місця дотримуються різних віросповідань, але основа всіх релігій одна й та сама. Це загальнодоступна істина, але здоровий глузд був притаманний далеко не всім.

Ті, хто не наважувався нападати на теологію Вольтера, звинувачували його у плагіаті. Це завжди найлегший спосіб опорочити великого письменника: все вже було сказано, і немає нічого простішого, ніж порівнювати пасажі. Мольєр наслідував Плавта, який імітував Менандра[32]; останній, мабуть, копіював якийсь невідомий зразок. Фрерон[33] із запізненням на двадцять років звинувачував Вольтера у запозиченні кращих розділів «Задіга» з джерел, «котрі цей великий копіїст тримав у таємниці». Блискучий розділ з «Відлюдника» був, за його словами, запозичений з поеми Парнелла[34], а розділ «Собака та кінь» (що випереджає Шерлока Холмса) — з «Подорожей і пригод трьох принців із Сарендипа»[35]. «Пан де Вольтер, — писав підступний Фрерон, — часто читав з наміром і вигодою для себе саме ті книжки, які, здавалося, зовсім забуті. Він черпав з цих незнайомих копалень дорогоцінне каміння…»

Страшний злочин! А чи варто, проте, лишати в забутті невикористані рудні жили? І який чесний критик вважав будь-коли, що письменник може творити ех nihilo[36]. Ні «Відлюдник» Парнелла, ні «Подорожі» не є оригінальними творами. «Усі ці історійки, — говорить Гастон Парі[37], — були розказані багатьма мовами ще до того, як французькою — мовою настільки гнучкою і живою, що нею вони прозвучали заново…» Те, що надавало повістям Вольтера оригінальності і блиску, не сюжетна вигадка, а поєднання різних зовні досить протилежних якостей, що дає уявлення про стиль автора.

Вихований єзуїтами, Вольтер сприйняв у них чіткість думки і елегантність стилю; засланий на певний час до Англії, він прочитав там Свіфта і вивчив його прийоми. «Це англійський Рабле, — говорив він про автора «Гуллівера», — але Рабле без марнослів’я». У Свіфта Вольтер запозичив смак до химерної фантазії (звідси «Мікромегас» і «Бабук»), до мандрів, які дають прекрасний привід для сатири, і до безпристрасності, яка дозволяє викладати дивовижні пригоди як реальні. Далі — переробка галланівської «Тисячі й однієї ночі». «Поєднання французької класики, яка йде від спостережень до висновку, і вигаданої картини життя фаталістичного Сходу мало породити нові великі твори, і воно їх справді породило»[38]. Теми запозичувались з історій, старих, як рід людський, майстерність черпалася у Свіфта, східних авторів і єзуїтів, вольтерівська повість була їхнім неповторним синтезом.

І цей синтез протягом довгого часу творив їх. Вольтер почав працювати у цьому жанрі, для нього новому, 1747 року, тобто у віці п’ятдесяти трьох років. Проте свій шедевр — «Кандіда» — він написав 1759 року, у шістдесят п’ять років; «Простодушного», який і досі має величезний успіх, — у сімдесят три роки; «Людину з сорока екю» — у сімдесят чотири, «Вавілонську принцесу» — у тому ж віці й інші, дрібніші повісті, як «Історія Дженні», «Одноокий крючник» і «Вуха графа де Честерфільда» — після вісімдесяти років.

Вольтер написав свої кращі твори у шістдесят п’ять років; Анатоль Франс опублікував «Боги прагнуть» у шістдесят вісім. Старий письменник, як і старий актор, краще знає свій фах, а молодість стилю — це вже суто технічне питання.

II

Стало звичаєм об’єднувати під назвою «Романи і повісті Вольтера» твори, цілком різні щодо характеру і значення. Це такі шедеври, як «Задіг», «Кандід», «Простодушний», і незначні маленькі повісті, як «Вавілонська принцеса» або «Білий бик». Сюди включають також і невеликі повісті по десять сторіночок, як «Cosi sancta» або як «Одноокий крючник», і цілі романи на сто сторінок, наприклад, «Простодушний». Є тут ескізи, як «Подорож Скарментадо», що є прообразом «Кандіда», і «Листи д’Амабеда», які звичайно пов’язують з «Персидськими листами»; є й діалоги — «Людина з сорока екю», де немає абсолютно нічого від роману, де йдеться лише про питання політичної економії і що нагадує «Діалоги про торгівлю зерном» абата Галіані[39], або «Вуха графа де Честерфільда», які є бесідами на теологічні теми.

Що можна знайти спільного у цих, таких різних творах? Передусім стиль, який у Вольтера завжди насмішкуватий, стрімкий і принаймні на перший погляд недбайливий. У цих оповіданнях немає жодного персонажа, до якого б автор поставився цілком серйозно. Всі вони — або втілення якої-небудь ідеї, доктрини (Панглос — оптимізму, Мартен — песимізму), або фантастичні герої, ніби взяті з лакованої китайської ширми або драпування. Їх можна катувати, спалювати, і ні автор, ні читач не відчують справжнього хвилювання.