Нідейла Нельте - Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
От дідько, потрібно було прибрати цей пульт, поки він мився. Але я спочатку займалася одягом, потім гарячково намагалася з'ясувати основні правила взаємин між рабами і господарями в місцевій аристократичній мережі, і якось забула. Коза, для тебе дурниця, яку забути раз плюнути, а для нього весь Всесвіт до цього пульту зводиться. Але може, і краще, якщо сам побачить, що пульт в сейфі лежить. А то смикався б взагалі від будь-якого руху.
Правила, втім, зводяться до одного: господар – бог і йому все можна, раб – річ, яка не має права голосу. Єдине, що повинен забезпечити господар – щоб його раб не заподіював незручності решті вільних. В іншому випадку у господаря можуть вимагати відповіді представники закону.
– Вставай, – тихо вимовляю, не стримуюсь, проводжу рукою по волоссю. Він відчутно здригається:
– Вибачте, я забув, що вас не можна торкатися, попередня господиня...
Замовкає. Ну так, не дозаволяється розповідати про побажання і гріхи попередніх господарів.
– Давай вже поговоримо, – пропоную, вказую на крісло. Піднімається, нарешті надягає халат, підв'язує пояс і сідає, куди було наказано.
– Не схоплюйся, – попереджаю. Киває. – Зараз я візьму пульт і приберу його. Не смикайся.
Він знову киває, стиснувши зуби так, що на вилицях виступають бліді плями. Нічого не кажу. Марно поки.
Обережно беру пульт, показую йому – але він лише стискається, чекаючи, мабуть, що почну пробувати. Ох ти ж йопрст! Певно, ці скоти під назвою «господарі», отримавши нову іграшку, не заспокоюються, доки не перенатискають усі кнопочки. Тоді цілком зрозуміла реакція бідолахи.
– Дивись, беру, кладу в сейф, щоб випадково нікому чужому не трапився.
Він, немов не вірячи, позирає, як я прибираю знаряддя витончених сучасних тортурів, а заодно і папку з документами.
– Що, навіть не спробуєте? – недовірливо буркає.
– А треба? – цікавлюся.
– Деяким мало бачити людину на колінах або на череві, зате коли віна вигинається в нападах болю – саме те. А якщо ще змусити його покричати при цьому... збуджує.
Мабуть, мені не вдається утримати бридливу гримасу:
– Не мене.
В його очах миготить здивування. Хоч трохи осмілів. Прощупує.
– Послухай, – сідаю в сусіднє крісло. – Я могла б відпустити тебе на волю, але ти не виживеш. Сам знаєш, у колишнього раба і без того доріг мало, а з твоїм послужним... Та ще й на Тарині...
Опускає голову, після буркає:
– Відпустили б, це були б мої проблеми.
– Поки тебе не зловили б чергові работорговці. Вашого брата відловлюють тільки так. Вас занадто легко зламати.
– А тобі-то що? – здіймає голову, і куди тільки «пані» поділася? Вважаю за краще не помітити зміну в зверненні, нехай розрядиться, може, полегшає.
– А мені шкода, – відповідаю. Знову яскраво-червоні щоки, зціплені зуби. Дурепо, ну навіщо, навіщо добиваєш? Звикла з рівними спілкуватися, які завжди відповісти можуть? А цьому, мабуть, жалість вже поперек горла, особливо коли доводиться спеціально принижуватися, щоб викликати її, і як погано повинно бути всередині...
– Повірив, вже, – бурчить. Після раптом підіймає голову, в темних очах знову жах:
– Це перевірка, так? Вибачте, пані... – смикається бува сповзти з крісла, але я випереджаю:
– Навіть не думай! Сядь де сидиш.
Антер покірно опускає голову.
– Нікчемний раб смиренно просить вибачення, – вимовляє. – Якщо пані скаже, в якій формі рабу краще просити вибачення, він це запам'ятає і буде робити саме так, як вона звелить.
– «Вибач» буде досить, – зітхаю. – Якщо насправді винен.
– Раб завжди винен, – тут же погоджується. Стримуюсь від ще одного подиху.
– Давай так. Даю тобі півроку. Якщо доведеш мені, що здатний стати вільною самостійною людиною, через півроку я тебе відпущу.
– Я не посмію, ніколи, пані... – бурмоче, а на обличчі змінюють один одного надія і відчай.
– А якщо залишишся рабом – продам, – додаю. Піднімає на мене нещасні очі. Не вірить. Ну й добре, хай поки що не вірить, а при нагоді подумає про перспективи. Раптом дійде.
Антер
Здається, мені дісталася найгірша садистка з усіх, що були. Цієї приносить задоволення лякати, вона не обумовлює правил, вона тільки змушує спину покриватися липким огидливим потом. Он як пульт в сейф сховала, але ж могла ж і в стіл, якщо така добренька. Але ні, звідти його можна дістати, а з сейфа... І взагалі, поки я купався могла... Навіщо мені показувати було? Цікаво, вона його підключила до мисленого управління будинком?
Що ж це за загадка, чого вона чекає? Скільки разів Аміра цією волею махала переді мною. «Подаруй мені кращу ніч в моєму житті – і станеш вільним»... Угу, зараз. «Фі, Антере, ну що ти за мужик, не знаєш, як з жінками поводитись? Ні, потрібно потренуватися... Зараз пройдемо навчання на рабині...»
Як можна чогось хотіти, коли ця жирна стара стоїть та розповідає, що нам з рабинею робити? Як взагалі можна відчувати себе чоловіком! А потім «гадько, як ти посмів увійти в неї, я тобі хіба дозволяла зраду?» – «Але ви ж сказали...» – «Ах ще й перечиш?! А знаєш, яке покарання за це буває? А ти, дорогенька, будеш продана загону найманців на відсталій планеті, за те, що посміла спокушати мого особистого раба!» – «Пані, вибачте її, вона не винна, моя вина, краще мені подвійне покарання дайте, тільки вибачте її...» – «Ах тобі мало, ну що ж, раз хочеш подвійного покарання, не можу відмовити! А ти, тварюко, чим причарувала мого раба, що він за тебе готовий себе підставити?! За моєю спиною каверзи крутите?!»
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте», після закриття браузера.