Велена Солнцева - Заборони для відьми, Велена Солнцева

Частина 7

 Летів дракон швидко і плавно, напевно боявся як би мене не захитало і неприємність у повітрі не трапилася. Вірна мітла летіла поруч, щоб якщо що швидко підхопити. Вітер мені не заважав, дбайливий ящір оточив себе захисним куполом, і тепер жодна мошка не загрожувала стати моїм пізнім обідом чи раннім сніданком. Я навіть подрімати встигла, зручно вмостившись у великих зігнутих лапах, а ми все летіли та летіли. Переді мною промайнуло вдалині знайоме місто і я з тугою подумала що ще вчора треба було відлітати. Моя ж доброта мене і загубить, не раз мені матінка про це говорила. Казала що відьмі не пасує зайве співчуття, що потрібна жорсткість і шкідливість, тоді люди не будуть набридати своїми проханнями. Але відьма з мене вийшла так собі, не могла я пройти повз чуже лихо. А хто тепер урятує бідну дурну відьмочку з лап підступного змія?

 На цій патетичній думці ми почали стрімке падіння, таке стрімке, що я навіть очі від страху прикрила. А ми падали, і я відчувала навіть крізь захисний купол як тіло пронизує холод. Падіння закінчилося м'яким приземленням, і мене кинули в пухнасту білу кучугуру. Я одразу підскочила оглядаючись. Ми стояли на вершині скелі, однієї з багатьох, і скрізь наскільки вистачало погляду був сніг, а я ненавиділа зиму, з її крижаними вітрами та пронизливим холодом. Тремтячи як листок на вітрі від чергового пориву крижаного повітря, проклацала зубами невигадливий ритм і обережно промовила, побоюючись відкусити язика:

-Ти куди мене притягнув, ірод лускатий?

 Лускатий, що зливався за кольором з навколишнім середовищем моргнув яскраво-червоними очима і посмикнувся легким маревом. Вже через мить переді мною стояв оголений чоловік, який зовсім не турбувався з приводу своєї оголеності. Я сором'язливо відвела очі, але вони самі косилися вбік Лісантіїла. По його губах пройшла усмішка і я розілилася.

-Хоч би сором прикрив, а то відморозиш.

 Не звернувши на мої слова ніякої уваги, він підштовхнув мене до скелі в якій був прорубаний вхід. Радіючи хоч якомусь укриттю поспішила всередину. Там виявилося напрочуд тепло і затишно, всередині камінь сяяв м'яким жовтим світлом. Вирішивши що вже досить зігрілася, та й настав час честь знати, у мене ще справ повно, від князя там тікати, від мамки по шиї отримувати, Любаві догану за непристойну поведінку і за непостійність зробити. І поки дракон пішов кудись, напевно портки надягати, якраз можна тихенько піти. Обережно, і як мені здавалося нечутно, прокралася до самого виходу і позаду почула грізний рик, а потім наказне:

-Стояти!

Я побігла щодуху, на бігу хапаючи мітлу.

-Ага, знайшов дурну, спробуй наздожени.

 На бігу застрибнула на вірну подругу та почула незрозумілий свист.

-Приб'ю заразу.

 Хоча мені це здалося. Вже практично долетівши до урвища відчула різкий ривок убік, через що ледь не втратила свого транспорту але вчасно схопила держак, а потім нас з мітлою потягли назад. Цей хлопець, уже до речі майже одягнений, закинув на мітлу мотузку і повільно тягнув на себе.

-А ну пусти, юродивий.

Він примружив злі очі.

-Краще мовчи відьма, ціліше будеш.

Почувши загрозу, замовкла. Підтягнувши до себе, Лісатніїл зсадив мене з мітли і на руках вніс назад у тепле і затишне нутро скелі. Поставивши на кам'яну підлогу зло запитав:

-Ну і чого ти від мене бігаєш?

Аж надто він злий був.

-І нічого не бігаю.

Його брови скептично зігнулися.

-А як тоді це назвати?

Замислившись на мить випалила:

-Ну, я вдома дещо забула. Думала швиденько злітати забрати і назад.

Він схрестив руки на грудях, все ще оголених до речі, мабуть я перервала його ранковий туалет, тому він і злиться.

-А повтори-но що ти там кричала?

 Проковтнувши в'язку слину, чи мало що в голову цим хладкровим прийде, он подейкують коли Горинич молодий був, міг за несподобавшийся йому погляд все село спалити, а поглядів було багато, бо не кожен день чудовисько триголове бачиш, тому й відбудовували люди житло своє мало не кожен місяць.

-Нууу, це я так демонструвала свою повагу.

Нехороша усмішка спотворила гарні губи.

-Невже? Вважай, я вразився. - підійшовши практично впритул і нахилившись, тому що я йому ледь до грудей діставала, видихнув. - Дозволь продемонструвати почуття у відповідь.

Відступивши на крок, від чого в очах крилатого спалахнув азарт, промовила:

 -Право не варто.

Він усміхнувся хижо й м'яко. Швидко наздогнавши мене, підхопив на руки так легко, наче я нічого не важу і потягнув углиб печери. Там виявилася велика кругла кімната, в якій було ще три двері пробито. Мене потягли в ту що ліворуч. Поставивши на ноги з такою обережністю немов я найцінніший скарб, дракон пояснив:

-Це твоя кімната.

 Озирнулась і визнала що непогано. Ось тільки мені це зовсім не потрібно. Гладкі відполіровані стіни нагадували кришталь, темну кам'яну підлогу встелял килим, у якому втопали ноги. Крім величезного ліжка меблів більше не було.

-Навіщо все це?

 Погані підозри закралися в мою душу. Дракон неквапливо підійшов до ліжка щось узяв з нього, це виявився широкий металевий браслет, і підійшовши заклацнув цю варварську красу на моїй руці.

-Ти тепер належиш мені.

Ледве стрималася щоб знову не видати щось лайливе, задумливо поскребла замок, який не хотів розкриватися і м'яко запитала:

-Розум втратив? Я що, річ яка, щоб мене ось так привласнити?

Лісантіїл дивився на мене з якоюсь шаленою усмішкою.

-Ні, не річ. Ти – скарб.

Скарбом я відмовлялася бути і простягнувши руку вимогливо попросила:

-Зніми негайно.

Губи дракона стиснулися в тонку нитку.

-Ні.

-А як же Любава?

У його погляді промайнуло здивування.

-А до чого тут княжна?

 Тупуватий він, дракон цей.

-Вона твоя наречена, а не я.

Ось тепер він здається все зрозумів. Щоправда пояснення його мені не сподобалося.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍