Джон Дос Пассос - Менгеттен, Джон Дос Пассос

— Алеж, слово чести Джордже, я наважилася покласти край цьому. Що ми робитимемо, коли Ґес вийде з шпиталю? Я цілком занедбала дитину і все інше.

— Мені байдуже, що станеться… Ой, Неллі! — він повернув її обличчя до себе. Вони потяглися одне до одного. Вуста їхні злилися в палкому поцілунку.

— Дивіться, ми мало не перекинули лямпи.

— Ви чарівні, Неллі!

Її голова впала йому на груди. Він відчував гострий дух кучерявого її волосся. Було темно. Зеленкуваті гадючки світла з вуличних ліхтарів крутилися навколо них. Вона дивилася на нього й очі її видавались якимись жахливо й урочисто чорними.

— Ходімо до тієї кімнати, Неллі, — тоненьким, тремтливим голосом мовив він.

— Там дитина.

Вони стали осторонь одне од одного. Руки їм були холодні.

— Ходімо допоможете мені. Я винесу сюди колиску… Обережно, не розбудіть, а то почне верещати. — Голос Неллі став хрипкий.

Дитина спала. Червоне її личко було спокійне. Манесенькі рожеві кулачки стискали ковдру.

— Воно видасться щасливим, — мовив він з силуваним сміхом.

— Тихше, тихше… І скиньте черевики… Щоб не чули внизу тупотіння чоловічих ніг… Джорджі, мені не слід робити цього, але не сила моя…

— Він наткнувся на неї в темряві.

— Кохана…

Незграбно навалився, важко дихаючи.

-----

— Пласконогий, ти дуриш нас.

— Слово чести, ні, присягаюся домовиною своєї матері, що правда. На тридцять сьомому градусі південної широти і дванадцятому західньої довжини. Можете поїхати туди й подивитися. До цього острова ми дістались у човні разом з другим помічником капітана, тоді як Еліот Сімкінз пішов на дно. Нас було четверо чоловік і сорок сім жінок разом з дітьми. Хіба ж не я сам розповідав про все це репортерам, і хіба ж воно не з’явилося в недільних часописах?

— Алеж, Пласконогий, як, у дідька, вони витягли тебе звідти?

— Винесли на ношах. Хай я буду брехун, коли це не правда. А я впав з прови й потопав так само, як і старе барило Еліот.

Голови відхилилися назад на дебелих шиях, вибухнув регіт, задзвеніли склянки на круглому столі, долоні заляпали по стегнах, лікті вгрузли в ребра.

— А скільки чоловік команди було на човні?

— Шестеро й містер Доркінз, другий офіцер.

— Сім і чотири — одинадцять… еге… по чотири й три одинадцятих баби на кожного… Непоганий цей острівець.

— А коли йде другий порон?

— Краще випий ще скляночку… Гей, Чарлі, наливай.

Еміль торкнув Конґо за лікоть.

— Вийдімо на хвилинку. Я маю щось сказати тобі.

— Очі Конґо були вогкі. Він трохи заточувався, простуючи слідом за Емілем до загальної залі.

— О, le p’tit mysterieux.

— Слухай я маю піти до однієї леді.

— Ось воно що! Я завжди казав, що ти розумний хлопець, Емілю.

— Слухай, ось тут, на клаптику написана моя адреса, на той випадок, якщо ти забудеш її: 22 Західня вулиця, 945. Можеш іти й ночувати там, якщо не будеш надто п'яний і не приведеш з собою приятелів, або жінок. У мене гарні відносини з господинею і я не хочу псувати їх… Tu comprends?

— А я хотів піти разом з тобою на вечірку… Fant faire un peu la noce, nom de dieu!

— Мені завтра вранці треба на роботу.

— Алеж у мене в кишені платня за вісім місяців.

— У всякому разі приходь узавтра о шостій. Я чекатиму на тебе.

— Tu m’emmerdes tu sais avec tes maniéres!

Конґо націлив плювком у плювальницю вкутку і, насупившися, вернувся до внутрішньої кімнати.

— Гей, Конґо, сідай тут! Барні саме збирається співати «Байстрюк, король Англії».

Еміль ускочив до трамваю і поїхав до міста. На Вісімнадцятій вулиці зсів і попростував на захід до Восьмої Авеню. Треті від ріжка двері вели до невеличкої крамниці. Над одним вікном висіла вивіска «Кондиторська», над другим «Делікатеси». На скляних дверях білою емалевою фарбою написано «Еміль Ріґо. Найвишуканіші делікатеси». Еміль увійшов. У дверях задзеленчав дзвоник. Гладка, смуглява жінка з чорними вусиками над верхньою губою дрімала біля каси. Еміль скинув капелюха.

— Bonsoir, Madame Rigaud!

Вона, здрігнувшися, скинула поглядом на нього, а на обличчі їй заграла посмішка, позначивши дві ямки на щоках.

— Tieng c’est comma çа qu’ong oublie ses amies, — промовила вона з виразним південно-французьким акцентом. Ось уже тиждень, як я говорю собі, що мосьє Люстек забуває своїх приятелів.

— Я весь цей час не мав і хвилинки вільної.

— Багато роботи — багато грошей, адже так? — засміялася вона, а пишні груди задвигтіли їй під узьким синім корсажем.

Еміль примружив одне око.

— Могло статись і гірше… Але мені надокучило бути льокаєм… Дуже втомно й ніхто якось і за людину не вважає.

— Ви амбітні, мосьє Люстек.

— Que voulez-vous? — зашарівшися, спитав Еміль, а тоді несміливо додав: — Моє ім’я Еміль.

Мадам Ріґо завела очі до стелі.

— Так звали мого чоловіка — небіжчика. Я звикла до цього ім’я.

Вона тяжко зідхнула.

— А як справи?

— Comme çі — comme çа… Шинка знову подорожчала.

— Це чікаґські спекулянти набивають ціну. На спекуляції свининою можна тепер мати добрий зиск.

Еміль спостеріг, що вирлаті чорні очі мадам Ріґо допитливо дивляться на нього.

— Я з такою насолодою слухав минулого разу ваших співів. Так часто згадував про них… Музика дуже добре впливає на мене.

Ямки на обличчі мадам Ріґо розтяглись у широкій посмішці.

— Сердешному моєму чоловікові бракувало слуху… Це чимало завдавало мені прикрости.

— Може ви й сьогодні заспіваєте мені?

— Якщо це вам до вподоби, Емілю. Але як же бути з покупцями?

— Почувши дзвоника, я вийду до крамниці, якщо дозволите.

— Гаразд. Я вивчилася нової американської пісні. C’est chic, vous savez.

Замкнувши касу ключем із в’язки, що висіла їй на поясі, мадам Ріґо увійшла в скляні двері позад крамниці. Еміль, тримаючи в руці капелюха, подався слідом за нею.

— Дайте мені вашого капелюха, Емілю.

— О, не турбуйтеся!

Кімната позад крамниці була невеличка вітальня, обліплена жовтими, квітчастими шпалерами, з жовтогарячими ветхими портьєрами й піяніно з фотографіями на ньому під кришталевою люстрою. Стільчик біля піяніно затріскотів, коли мадам Ріґо сіла на нього. Вона перебігла пучками по клявіятурі. Еміль обережно умостився з краєчку стільця, поклавши на коліна капелюха й повернувши голову так, щоб граючи, мадам Ріґо могла бачити його. Вона почала співати:

Гарнесенька пташка

У клітці жила золотій

Усе щебетала,

Немов би щаслива

І лиха не знала…

У крамниці голосно продзеленчав дзвоник на дверях.

— Permettez, — мовив Еміль, вибігаючи.

— Півфунта болонської ковбаси, наріжте, — сказала маленька дівчинка з косами.

Еміль провів ножем по долоні й обережно нарізав ковбаси, а тоді, навшпиньках, вернувся до вітальні й поклав гроші на край піяніно. Мадам Ріґо все ще співала:

Та сумно й згадати,