Євгенія Анатоліївна Кононенко - Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Ти розкажи нам, розкажи, що в тебе на серці! Тобі стане легше!

— Не змушуй її говорити, вона має захотіти сама.

— Вона не захоче, вона ніколи не захоче! — закричала інша омбра, цього разу гугнява. Мелані захотілося зробити всупереч цій мерзотниці. Тож вона почала свою розповідь.

— Моя мати рано постаріла після смерті батька. Я батька не пам’ятаю, мати казала, він був добрий до мене й до неї. Але сусіди розповіли мені, що то мати заспокоює себе, вигадує те, чого не було. Це було далеко, я з тих країв, звідки Євані.

— Он воно як!

— Розповідай, Мелано, нам цікаво, а тобі напевне стане легше.

— Мати лишилась сама, але в нас був дім при дорозі, а вітчим прийшов як мандрівник, без дому, без роду.

— Ми мало не всі тут без дому, без роду. Дім і рід не мають значення, якщо знайдено Бога.

— Але вітчим був і без роду, і без дому, і без бога. Він був дуже грубий з матір’ю, а вона була згодна бодай так.

— А тебе він не чіпав?

— Ні. Він казав, що я чорна, що таких ніхто не любить, навіть коли вони молоді, — схлипнула Мелана, яку дуже ображали слова вітчима, бо вбивали її надію знайти коханого й піти з рідного дому в дім чоловіка. І зараз ця образа так страшно ожила. — Коли мати лежала хвора, вітчим уже кохався з Діадорою. Коли мати померла, вони вдвох стали в нашому домі приймати подорожніх на нічліг. А мене змушували готувати й подавати мандрівникам. Я від них втекла. Хай Діадора готує й прибирає, а не тільки стогне й звивається під вітчимом!

— Тобі було нелегко в рідному домі, Мелано! Як і більшості з нас, тих, хто тут...

— Усі ми шукали у світі тепло, якого не мали в домі батьків. І не знайшли. Але самі собі створили його тут.

— Ми брати і сестри, Мелано.

— То всі добрі люди лише тут, в Оазі? І більш ніде?

— Ні, вони є у світі, і їх не так і мало. Невже взагалі не від кого ти не чула доброго слова?

— Вдома ніколи. Але в дорозі були добрі люди, які ділилися хлібом, говорили добрі слова. Але що з того? В тих людей не було нічого! Вони самі не знали, чого хотіли, куди йшли.

— А Ромаї? Чого ти полюбила його? В нього теж нема нічого!

— А для нього мені самій хочеться все робити! Побудувати дім, народити дітей.

Обидві омбри гучно зареготали дуетом:

— Будувати злиденний дім для того, кому належить весь світ!

— Але ж як може належати весь світ тому, хто має лише це шатро і ховається від вояків Шаліта?

— І тобі належить весь світ, Мелано. Ти лише ще не збагнула того.

— Мені нічого не належить. Лише ці сережки, які я забрала у своєї мачухи. Хочете знати, що було далі? Діадора підпоїла вітчима молодим вином, а потім прийшов її молодий коханець. Вони вбили вітчима. І вклали ножа мені в руки. Я вчасно прокинулась і втекла. Забравши оці сережки. Діадора їх зняла, бо коханець казав: «зніми, вони мені колють плече».

— Ти наділа ці сережки, бо сподіваєшся розпалити пристрасті чоловіків, Мелано!

— Мені казали, що я гарна в цих сережках! Може, й Ромаї помітив мене через них!

— Він помітив тебе, бо тобі було дуже зле. Він завжди помічає тих, кому найгірше. Кому вже ніхто не допоможе.

— Ромаї такий добрий! — вигукнула Мелана. — Я хочу дитину від нього! Вітчим бив матір у живіт, щоб вона скинула. Я такого не хочу! Чому не можна дитину від Ромаї?

— Ти вже носиш дитину від нього, — усміхнулася Марія Закена.

— Я не була з Ромаї, — простогнала Мелана, — як же я могла понести його дитину?

Марія Закена усміхнулась настільки привітно, що Мелана мимоволі подумала, і чого це її раніше так дратувала ця стара жінка, яка така добра до тих, хто страждає?

— Марія знає що говорить. Вона знає все про непорочне зачаття. Ти знаєш, хто така наша Марія Закена?

— Одна з вас... одна з нас, сестра... — пробурмотіла Мелана.

— Вона — мати Єшу.

— Мати Єшу? — здивовано вигукнула Мелана. — Вона народила дитя у Бет-лехемі в яслах, куди прийшла з Назарета? І стояла біля хреста в Єрушалаймі?

— Вона склала цю історію, Мелано! Вона зачала Єшу непорочно і народила його теж непорочно. Але він більше справжній, ніж ті люди, які були і є.

— Отже, історія Єшу — то просто вигадка? Це правда, Маріє? — обернулася Мелана до Марії Закени.

— А коли ти вперше почула про Єшу, Мелано?

— В дорозі. Про нього говорили мандрівники.

— А в твоїх краях про нього не чули?

— Чули. Але тоді мені це було не цікаво. А в дорозі я багато слухала про нього і багато думала: чи була в нього, такого чудового, кохана жінка? Чи тільки мати? А виходить, його самого не було.

— Ніхто не скаже, що Єшу не було. Ні ті, хто вірять у нього, ні ті, хто не вірять.

— Але як можна було вигадати таке, Маріє?

— Розкажи ще й Мелані, Маріє!

— Дівчинкою мене мої батьки, які любили мене, відвели до Храму в Єрушалаймі, коли його ще не зруйнували римляни. Мене там навчили читати й писати. Розповідали про Месію. А потім мені стали шукати чоловіка. А я знала: як заміж, то лише за Месію. Але що більше я думала про нього, то краще розуміла: Месії — жона не потрібна. Ніхто не знав, який Він. Поки я не народила його. А зачала його від Духа.

— То ти написала ту історію?

— Записали інші. Я розповіла.

— А живого Єшу, сина Божого не було? — ледь ворушила вустами Мелана.

— Може, й не було. Але він є! — відповів замість Марії хтось із братів біля вогнища.

— Про найкращого чоловіка знає лише жінка, яка сама його й народить, — тихо вимовила Марія Закена.

— А я хочу не знати, а жити з найкращим чоловіком, і народити не його, а дитятко від нього, про