Шекспір Вільям - Зимова казка, Шекспір Вільям

Покажи дорогу нам.

Виходять.

КІНЕЦЬ

Післямова

Час написання п'єси — 1610—1611 рр. Відомо, що дозвіл на по-становку "Зимової казки" було підписано королівським цензором Джорджем Баком, який зайняв цю посаду в жовтні 1610 р. 15 травня 1611 р. п'єсу побачив на сцені "Глобуса" астролог Саймон Форман, який ретельно занотував свої враження від спектаклю в щоденнику. В листопаді того самого року "Зимова казка" виконувалась при дворі, про що свідчить запис у книзі палацових розваг. Уперше надрукована in folio 1623 р. за писарською копією Р. Крейна, який зробив чисто-вий варіант рукопису Шекспіра.
Дослідники вважають, що сюжетним першоджерелом "Зимової казки" є роман Р. Ґріна "Пандосто, або Торжество часу" (1588), пере-виданий 1595 р. під назвою "Дораст і Фавнія". Роман користувався великою популярністю і неодноразово перевидавався (1592, 1595, 1607, 1614 та були інші численні видання в XVII ст.). Як роман Ґріна, так і п'єса Шекспіра пов'язані з поширеною в той час літературною традицією, зокрема з авантюрним романом пізньої античності. Так, в історії Дораста і Фавнії (у Шекспіра Флорізель і Утрата) шекспіроз-навці вбачають сюжетні паралелі з "Дафнісом і Хлоєю" Лонґа, "Ефі-опікою" Геліодора та ін. З "Пандосто" не пов'язана, однак, сцена "оживлення" Герміони, в якій знаходять віддалений відгук на міф про Пігмаліона або на трагедію Евріпіда "Альцеста".
Назва п'єси пояснюється словами маленького принца Мамілія: "Сумні казки найкращі для зими". Проте, хоч слово "казка" навіть винесене в заголовок, фольклорний елемент тут значно слабший, ніж у "Цимбеліні". В художній структурі п'єси переважають пастораль-но-новелістичні мотиви. Є в "Зимовій казці" й фарсові епізоди, фраг-менти маски.
Дві основні сюжетні лінії в п'єсі (Леонта і Герміони; Флорізеля і Утрати) об'єднані філософською думкою про поступальний рух часу, який випробовує усіх, несучи і радість, і горе. Людина залежить від часу, але вона ж наділена здатністю і впливати на його рух, пришви-дшуючи або уповільнюючи події. Саме поступальний рух часу вселяє надію на можливість оновлення перемоги добра над злом.
Загальна настроєність оповіді в "Зимовій казці" оптимістичні-ша, ніж у попередніх трагікомедіях. Серед персонажів п'єси немає жодного традиційного антагоніста-лиходія (Антіох — у "Періклі", королева — в "Цимбеліні"), чия зла воля примушувала б час плинути назад, прирікаючи героїв на численні нещастя.
У порушенні гармонії буття тепер винні насамперед персонажі, які сліпо йдуть за голосом своїх пристрастей, нівечать власну людсь-ку природу. Етичні проблеми, таким чином, знову опиняються в центрі уваги драматурга.
Особливо цікавий образ Леонта. Багато що зближує героя і з Антіохом, і з Цимбеліном. Як і вони, Леонт — король-тиран, король-деспот. Проте, на відміну від Антіоха, Леонт не є персоніфікацією наділеної владою безкарної порочності.
Активність, несхитна переконаність у своїй правоті відрізняють героя і від Цимбеліна, котрий є тільки співучасником зла, яке чинить королева. Сценічна роль короля Сіцілії інша — показати згубність людської зіпсутості. Давня тема ревнощів у "Зимовій казці" розв'язується по-новому. Почуття, яке раптово охопило героя, аж ні-як не впливає на його світосприйняття. Усі зміни в характері персо-нажа винесено за межі сценічного часу. Із розмови Леонта й Поліксе-на на початку п'єси глядач може лише здогадуватися про пастораль-ний світ дитинства героя. Перетворення Леонта на свавільного і жор-стокого тирана відбулося задовго перед розв'язкою конфлікту. Перві-сна природність буття давно ним втрачена. Тому невинна спроба Ге-рміони воскресити вже не існуюче минуле і спричиняє лютий спалах ревнощів Леонта.
Особливо привертає увагу драматурга самий психологічний стан героя як прояв ущербності його внутрішнього світу. Мотивування вчинків Леонта не розроблене, характер персонажа умисно спроще-ний. Зате найменші нюанси переходів від надії до відчаю, від сумні-вів до гіркої переконаності, що Герміона нібито зраджує його, пере-дані на диво реалістично. Зникло колишнє захоплення гармонійністю людської особистості. Ренесансний антропоцентризм усе частіше змінюється у мистецтві XVII ст. усвідомленням внутрішньої конфлік-тності характеру людини, що породжує прагнення вивчити самий ме-ханізм людських пристрастей.
Леонт, ставши джерелом зла, вносить дисонанс у навколишню дійсність: несправедливо осуджено Герміону, гине Антіґон, вірний Камілло залишає Сіцілію. Символічною є смерть маленького Мамі-лія. Це — злочин проти поступального руху часу, персоніфікацією якого традиційно виступають юні шекспірівські герої. І природа по-мщається Леонту самотністю, запізнілим каяттям. Проте перемога зла в "Зимовій казці" навіть тимчасово не здається абсолютною. Сваволі короля чинить опір смілива Поліна, яка нагадує Емілію в фінальних епізодах "Отелло". Герміоні несміло намагається допомогти Антіґон. Співчувають королеві Клеомен і Діон. У жодній із пізніх п'єс Шекс-піра немає такої кількості образів, що свідчать про добре начало люд-ського єства.
Втіленням ренесансної віри в єдність внутрішньої і зовнішньої досконалості людської особистості є у п'єсі образ Герміони. Своєю величною красою і розумом героїня нагадує Порцію з "Венеціансько-го купця". Але вола позбавлена активності юної венеціанки, її весе-лого життєлюбства. Досконалість Герміони нагадує застиглу красу античних скульптур, які вражають живим теплом, але все-таки ли-шаються статуями. Ренесансний ідеал набирає статичного характеру, очуднюється, викликаючи почуття ностальгії за зникаючою красою. Мотив перетворення Герміони в "статую", а потім у фіналі "ожив-лення" її підготовані, таким чином, усім розвитком сюжету.
Сумовита тональність сцен у палаці Леонта контрастує з пасто-ральним настроєм епізодів, пов'язаних із змалюванням сільської іди-лії в другій половині п'єси (IV, V). Жанр пасторалі вже давно утвер-дився в ренесансній Англії. Звертались до нього Е. Спенсер ("Пасту-ший календар", 1579), Ф. Сідні ("Аркадія", 1590), Р. Ґрін ("Мена-фон", 1589), Т. Лодж ("Розалінда", 1590) і багато інших. Елементи пасторалі наявні і в комедіях Шекспіра. Усе ж саме в "Зимовій казці" правила жанру дотримані драматургом найпослідовніше. На сцені з'являється із співом і танцями натовп пастухів та пастушок, лунають їхні кумедно-простодушні репліки, які ще більше підсилюють загаль-ні веселощі. Навіть поява волоцюги Автоліка хоч і надає подіям хара-ктеру побутової достовірності, а проте не руйнує ілюзії ідилії.
Включення в структуру п'єси мотивів пасторалі пояснюється прагненням драматурга створити відповідне тло "природної гармо-нії" коханню принца Флорізеля й Утрати. А фабулу пасторалі й скла-дали історія почуттів героїв, їхня індивідуальна доля, виведена за ме-жі реального, а тому дисгармонійного світу. Тема природи звучала майже в усіх ранніх комедіях Шекспіра ("Марні зусилля кохання", "Два веронці", "Сон літньої ночі", "Як вам це сподобається" та ін.). Тепер вона набула самодостатнього значення. У природі герої знахо-дять ту точку опори, яка втрачена людським суспільством. Пастораль стає єдино можливим втіленням ідилічних, а за суттю своєю "приро-дних" людських стосунків.
Кохання принца Флорізеля й Утрати — основний позитивний полюс дії "Зимової казки". Сповнене гармонії почуття молодих геро-їв своєю "природністю" контрастує із згубними пристрастями Леонта і Поліксена. Особливо близька до навколишнього поетичного світу Утрата, символічна її перша поява перед глядачами. Юна героїня ро-здає учасникам сільського свята букети квітів, немовби втілюючи красу і щедрість животворної природи.
Шекспір не робить з Утрати буколічної пастушки. Юна принце-са, вихована в селянській хатині, розумом і почуттям власної гідності перевищує наївних селянок. Невірно було б, проте, бачити в цьому компроміс драматурга, який пояснює достоїнства героїні її королівсь-ким походженням. Утрата цілком не належить ні світові двору, ні сільській пасторалі. Значення цього образу набагато ширше. В ньому з новою силою відродилась ренесансна віра в самоцінність людської особистості. Природне оточення сприяє вільному розвитку вродже-них достоїнств героїні, чия індивідуальність формується поза штуч-ною атмосферою палацу. Розкріпачене людське єство сповнене гар-монії, активного тяжіння до добра.
Особливо яскраво природність Утрати виявляється в її діалозі з Поліксеном. Король Богемії умовляє героїню не нехтувати гвоздика-ми лише через те, що вони — наслідок втручання людини в життя природи. Розвиваючи свою думку, Поліксен приходить до виправ-дання шлюбів між представниками різних станів, красномовно дово-дячи єдність усього сущого в природі. Але для нього це тільки теорія. Коли Флорізель хоче взяти такий шлюб, Поліксен сповнюється лют-тю не менш руйнівною, ніж ревнощі Леонта.
Утрата заперечує аргументи Поліксена, який чваниться своїм благородством. Сама природа, часткою якої відчуває себе героїня, не приймає штучних відносин, вигаданих людьми. Сонце однаково сві-тить над халупою і над палацом. У жодній із п'єс Шекспіра немає та-кої кількості образів, які підкреслювали б зв'язок героїв з природою. Утрата раз у раз асоціюється з квітами, її очі — вода, а Флорізель — місяць, що дивиться у воду, та ін. Подібні порівняння будуються не тільки на поетичній лексиці, але й на суто побутових реаліях. Утра-та — це "королева сиру та вершків". Прагне до природної гармонії із світом і юний принц. Флорізель не знає, що Утрата рівна йому за на-родженням. І проте він певен, що, відмовившись від шлюбу з дочкою пастуха, порушить закон природи.
Закохані герої ранніх комедій Шекспіра існували в умовах гар-монійного навколишнього світу. Флорізель і Утрата покликані внести елементи майбутнього в позбавлене цілісності сучасне. Тема гармонії поєднується у п'єсі з темою безперервності й спадкоємності життя. У "Зимовій казці" співіснують герої трьох поколінь. До старшого — ка-зково-патріархального — належить старий 80-річннй пастух. Середнє покоління — це Леонт, Поліксен, Герміона. Саме вони роблять найбі-льше помилок. Їхня сфера — недосконале сучасне. До третього поко-ління належать юні закохані, чиї образи пов'язані з лінією майбут-нього.