Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

— крутив Пантелей Григорович головою. Серга тіпалася в вусі, скупо поблискуючи.

— Вкладка повинна бути!.. У неї свого одягу скрині, а ти

мене-е вшануй, коли до серця,вона;вам припала!.. Така наша козацька поведенція. В старовину було, а' нам на старовину потрапляти...

— Вшаную!...

— Вшануй.

— Вшаную!..

— А наживати — хай , молоді наживають. Ми нажили і живемо не гірше від людей, матері їх чорт, хай вони наживуть собі! '

Свати сплели бороди різномасним тином. Пантелей Прокопович заїв поцілунок в'ялим несоковитим огірком і' заплакав від багатьох, злитих воєдино почувань.

Свахи, обнявшись, сиділи на скрині, глушили одна одну тріскотнявою голосів. Іллівна палала вишневим рум'янцем, сваха ЇЇ зеленішала з горілйи, мов та притиснута морозом лісова грушка-зимовка.

— ...Дитина, таких і на світі немає! Була б тобі покірлива та шаноблива, ця вже з-під влади не вийде. Слово, люба свашенько, насупроти боїться сказати.

— І-і-і-, моя матінко, — перепиняла її Іллівна, лівою рукою підпираючи щоку, а правою піддержуючи під лікоть ліву,— скільки разів казала йому, бісовому синові. Минулої неділі якось увечері лагодиться йти, тютюн у кисет сипле, а я й кажу: "Ти коли ж її кинеш, анциболе клятий? Доки мені такого сорому на старості зазнавати? А;ї він, Степан, в'язи тобі колись скрутить!.."

З кухні в світлицю крізь верхню щілину в дверях зазирав-Митько, внизу шушукались дві молодші Наталчині сестрички.

Наталка сиділа в дальній кутній кімнаті на лежанці, сушила сльози вузьким рукавом кохточки.

Лякало її нове життя, що стояло коло порога; томила невідомість.

У світлиці докінчували третю пляшку горілки; зводити жениха з нареченою вирішили на першого Спаса.

XIX.

В "Коршунівському курені передвесільна метушня. Нареченій нашвидку дошивали дещо з білизни. Наталка вечори просиджувала, виплітаючи женихові традиційного шарфа з козячого димчастого пуху та пухові рукавички.

Мати ЇЇ Луківна гнулася до темного над швацькою машиною — допомагала швачці, взятій із станиці.

Митько приїздив з батьком та наймитами з поля, не вмиваючись і не скидаючи з намозолених ніг важкі польові чирики, проходив до Наталки в світлицю, підсідав. Виварювати воду з сестри було для нього величезною приємністю.

і

— Плетеш? — коротко питав він і підморгував на пухнасті китиці шарфа.

— Плету, а тобі що?

— Плети, плети, дурна, а він, замість подякувати, морду тобі наб'є.

— За що?

— Нізащо, — я Грицька знаю, друзяки з ним. Це такий пес — вкусить і не скаже за що.

— Годі брехати! А то я його не знаю!

— Я бо краще знаю. До школи разом ходили.

Митько важко й удавано зідхав, розглядав подряпані вилами долоні, низько гнув високу спину.

— Пропадеш ти за ним, Наталко! Сиди краще в дівках.

Чого в ньому гарного знайшла? Ну? Страшний, — конем не наїдеш, дуркуватий якийсь... ти придивись: по-га-ний

хлопець!

Наталка сердилася, ковтала сльози, хилила над шарфом жалісне обличчя.

— А .головне, — сухота у нього є... — безжально єхидствував Митько. — Чого ж ти кричиш? Дурна ти, Наталко. Відкинься! Я зараз засідлаю коня і поїду сказати: мовляв, не забивайтеся більше...

Визволяв Наталку дід Гришака: входив він до світлички, пробуючи шишкуватим костуром міцноту підлоги й розгладжуючи жовту коноплю зваляної бороди; тикаючи в Митька костуром, питав:

— Ти чого, поганцю, заявився сюди, га?

— Відвідати зайшов, дідуню, — виправдувався Митько.

— Відвідати? Га? Я тобі, поганцю, кажу забиратися відсіля. Кроком руш!

Дід вимахував костуром і підступав до Митька, нетвердо переставляючи висохлі, як билинка, ноги.

Дід Гришака топтав землю шістдесят дев'ять років. Брав участь у турецькій кампанії, був за ординарця в генерала Гурка, впав у неласку і був відісланий у полк. За бойові заслуги під Плевною і Рощичем'мав два Георгія та георгіївську медаль. Був односум з Прокопом Мелеховим і, доживаючи в сина, користуючись на хуторі загальною повагою за ясний до старости розум, непідкупну чесність та хлібосольство, останки життя витрачав на спогади.

Влітку від сходу до заходу сонця сидів на призьбі, креслив костуром по землі, схиливши голову, думав невиразними образами, уривками думок, що пливуть крізь імлу забуття неясними відблисками спогадів...

Від потрісканого козирка козацького злинялого кашкета падала на чорні повіки заплющених очей чорна тінь; від тіні .зморшки щок видавалися ще глибшими, сива борода міни* лася сизотою. По пальцях, перехрищених над костуром, по п'ястях рук, по опуклих чорних венах ішла чорна, мов чорнозем у долині, повільна кров.

Рік від року холоділа кров. Скаржився дід Гришака Наталці— улюбленій онуці:

— Вовняні панчохи, а не гріють мені ніженьки. Ти мені, дитино, виплети ключками.

Що ти, дідусю, таже тепер літо! — сміялася Наталка і, підсідаючи на призьбу, дивилась на велике зморшкувате й жовте дідове вухо.

— Так що ж, моя дитинонько, хоч воно й літо, а кров, мов земля вглибу, холодна.

Наталка дивилась на мережу жил на дідовій руці, згадувала: у дворі копали криницю, і вона — тоді ще дівча — вичерпуючи цебром вогку глину, робила важкі ляльки й корови з розсипчастими рогами. Вона яскраво поновляла в пам'яті почуття, від доторкування руками до мертвої, ледянистої землі, добутої з п'ятисажневої глибини, і вже з острахом дивилася на дідові руки в брунатному, на колір мов глина, старечому ластовинні.

Здавалось їй, що по дідових руках тече не весела червона кров, а буросиня глинкувата земля.

— Боїшся помирати, дідуню? — питала вона.

Дід Гришака крутив тонкою, в зморшках і жилах шиєю, ніби випростуючи її з стоячого коміра зношеного мундира, ворушив зеленою сивизною вусів.

— Виглядаю смертоньку, як дорогого гостя. Час уже... і пожив, і царям послужив, і горілки попив на своєму віку,— додав він, посміхаючись білозубим ротом і здригаючи зморшками очей.

Наталка гладила дідові руки й відходила, а він, все також зігнувшись, дряпаючи землю витертим коло держална костуром, сидів на призьбі в сіренькому залатаному мундирі; і молодо й задиркувато сміялися червоні петлиці на тугому стоячому комірі.

Звістку про те, що Наталку сватають, прийняв із зовнішнім спокоєм, але в душі сумував і злостився: Наталка за столом підсовувала йому кращий шматок, Наталка прала йому білизну, цирувала, плела панчохи, й латала шаравари та сорочки,— тому дід Гришака, дізнавшися, й дивився днів зо два на неї суворо та гостро.

— Мелехови—добрі козаки. В одному полку служили з небіжчиком Прокопом. Молодецький був козак. А онуки як? Га?

— І онуки нічогенькі, — уникливо відповідав Мирон Григорович.

— Грицько то непоштивий, поганець. Якось іду з церкви, зустрівся зі мною і не поздоровкався. Старі нині не в якій шані...

— Він ласкавий хлопчисько, — оступилася Луківна за майбутнім зятем.

— Га? Ласкавий, кажеш.? Ну що ж, щасти, боже. Аби Наталці по душі був...

В заручинах дід Гришака участи майже не брав, на хвилинку виліз із світлички, посидів за столом, з зусиллям процідив крізь звужену горлянку чарку горілки і, зігрівшись, почуваючи, що п'яніє, пішов собі.

Два дні мовчки поглядав на стривожено-щасливу Наталку, жував ротом/ рухав пасмами білих з прозеленню вусів; потім видно пом'якшав.

— Наталко! — окликнув якось.

Наталка підійшла.

— Ти що ж, онучко, рада, надісь? Га?

— Я й сама не знаю, дідуню, — призналася Наталка.

— Ну-ну... ну-ну... Чи ба... Ну, Христос з тобою. Дай бог,--і з досадою і гіркотою дорікнув. — Не дочекалася, поганко, поки помру, тоді б і вийшла... без тебе гірке буде мені життя.

Митько, підслухавши з кухні їх розмову, сказав:

— Ти, діду, може ще сто років проживеш, а вона чекатиме? Штукар з тебе.

Дід Гришака почервонів аж зчорнів, і зайшовся. Застукав костуром, ногами.

— Ци-и-и-ть, поганцю, собачий сину! Геть!.. Геть!.. Ах ти, нечистий дух!.. Підслухав, уражий!..

Митько утік надвір, посміюючись, а дід' Гришака довго обурювався, лаяв Митька, і ноги його, взуті в, вовняні короткі панчохи, тремтіли в колінах.

Дві молодші Наталчині сестрички, Маришка — підліток років на дванадцять, і Грипа — восьмилітня пройда й мазуха, — нетерпляче чекали дня весілля.

Стриману радість висловлювали й наймити, що постійно жили в Коршунових.

Вони чекали щедрого від хазяїна частування і сподівалися на пару вільних під час гульні днів.

Один з них, високий — мов той журавель над колодязем — богучарський українець з дивним прізвищем Геть-Баба, у півроку раз запивався. Пропивав усе з себе й заробіток. Давно вже ссало його знайоме млосне почуття нуді, але він стримувався, зв'язуючи початок запою з весіллям.

Другий, плюгавий і смаглявий козачок із станиці Мигу-линської, на ім'я Михей, жив у Коршунових недавно; зруйнований пожежею став у наймити і, заприятелювавши— з Геть-ком (так скорочено звали Геть-Бабу), почав час від часу випивати. Він дуже кохався в конях; хильнувши, плакав, розмазуючи сльози по гостренькому безбородому обличчі, чіплявся до Мирона Григоровича:

— Хазяїне! Голубе ти мій! Видаватимеш дочку—Михейку в поїжджани допусти. Ото проїду, — видно буде! Крізь полум'я проскочу й волосинки на конях не обсмалю. В мене самого коні були... Ех...

Завсігди похмурий і відлюдкуватий Гётько чомусь прив'язався до Михея, виварював з нього воду все одним жартом:

— Михею, чуєш? Ти з якої станиці? — питав він його, потираючи довгі аж до коліна руки; і сам же відповідав, змінюючи голос:

— "Мигульовський".—А що ж це ти такий х... ський?—"Та в нас уся порода така".

Він незмінно і хрипко реготав на постійно повторюваний жарт. Ляскав себе долонями по довгих сухих — аж дзвеніли— гомілках, а Михей ненависно оглядав виголене Гетькове обличчя, борлак, що тріпотів на горлі, і лаяв його "сичем" та "коростою".

Весілля призначили на перші м'ясниці. Залишалось три тижні. На першу пречисту приїздив Григорій відвідати наречену. Посидів у світлиці за'Круглим столом, полускав насіння й горіхів з дівчатами — дружками нареченої — і поїхав... Наталка його проводила. Під повіткою, де стояв коло ясел Грицьків кінь,-.засідланий новісіньким чепурним сідлом, шмигнула рукою за пазуху й, червоніючи, дивлячись на Григорія закоханими очима, сунула йому в руку м'який, що таїв ще тепло дівочих її грудей матерчатий жмуточок. Приймаючи подарунок, Григорій осліпив її білиною своїх вовчих зубів, спитав:

— Це що?

— Там побачиш...