Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга перша, Шолохов Михайло

кисет вишила.

Григорій нерішучо пригорнув —її, хотів поцілувати, та вона з силою вперлася руками йому в груди, гнучко перехилилася назад і з острахом метнула очима на вікна.

— Побачать!

— А хай.

— Соромно...

— Це попервах, — пояснив Григорій.

Вона держала поводи, Григорій, мружачись, ловив ногою зазубрене стремено. Він зручніше вмостився на подушці сідла й поїхав з двору. Наталка відчинила ворота, з-під долоні дивилася вслід: Григорій сидів по-калмицьки, злегка звісившись на лівий бік, хвацьки помахуючи малахаєм.

"Одинадцять день залишилось", — вираховувала в думці Наталка, зідхнула і засміялась.

Сходить гостролиста зелена пшениця, росте; за півтора місяці грак сховається в ній з головою, і не видно; ссе з землі соки, виколоситься, набрякне зерно пахучим і солодким молоком; потім заквітує! золота краска вкриє колос. Вийде господар у степ — дивиться, не натішиться. Де не візьметься череда, зайшла в хліб, витолочила дорідне колосся. Там, де валялася—кружини прим'ятого хліба... прикро16, й гірко дивитись.

Так і з Оксаною: на визріле в золотому розквіті почуття наступив Григорій. важким сировим чириком. Спопілив, споганив, і край.

Порожньо і дико, мов на забутому затравілому лебедою та бур'яном току, зробилося на душі в Оксани після того, як прийшла з Мелехівського городу, з сояшників.

Ішла і жувала кінці хустки, а горло розпинав крик. Увійшла в сіни, впала на долівку, задохнулася в сльозах, у муці, в чорній порожнечі, що ринул'а в голову... А потім минулося. Десь на денці серця ссало й нудило.

Таже прямиться спашований хліб. Від роси, від сонця підноситься втолочене в землю стебло; спочатку гнеться, мов людина, що підірвалася надсильною працею, потім вирівнюється; підносить голбву, і знову світить йому день і знову хитає вітер...

Ночами, нестямно пестячи чоловіка, думала Оксана про іншого і спліталася в душі ненависть з великим коханням. В думках ішла молодиця на нове безчестя, на передшу ганьбу: поклала відбити Григорія в щасливої Наталки, що не знала ані лиха, ані радости любовної. Ночами передумувала силу думок, блимала сухими очима в темряву. .На правій руці важіла уві сні голова Степана, гарна з кучерявим довгим чубом набік. Він дихав напіврозкритим ротом, чорна рука його, позабута на жінчиних грудях, ворушила потрісканими від роботи пальцями. Думала Оксана. Прикидала. Передумувала. Одне тільки вирішила твердо: Грицька відняти у всіх, залити коханням, володіти, як перше.

І на денці серця ссало щось гостреньке, мов залишене бджолине жало, точило сукровичний біль.

Це ночами; а вдень топила Оксана думки в клопоті, в метушні господарській. Зустрічала денебудь Грицька і, блід-ніючи, несла повз уродливе, що стужилось за ним, тіло, з безсоромним закликом дивилася в темну дичавину його очей.

Відчував Грицько після зустрічі з нею тьмянливу тугу. Без причини злостився, зганяв злість на Докійці, на матері, а найчастіше брав шаблю, уходив на задній двір і, вмиваючись

потом, рухаючи ґулями вилиць, рубав понатикані в землю товсті хворостинки. За тиждень нарубав купу. Пантелей Прокопович лаявся, виблискуючи сергою і жовтими білками очей:

— Нарубав, диявол паршивий, на два тини вистарчило б! Чи ти ба, джиґіт який винявся, мати твоя курка. Он у шелюг їдь і джигітуй... Стривай, хлопче, підеш на службу, там нарубаєшся... Там вашого , брата швидко об'їздять...

XXI.

У поїзд по молоду налагодили чотири парокінні підводи. Святково зодягнені люди товпилися на Мелехівському дворі коло бричок;

Дружко-Петро — в чорному сурдуті й блакитних з випусками шараварах, лівий рукав його перев'язаний двома білими хустками, під пшеничними вусами постійна тверда усмішка. Він — коло жениха.

— Ти, Грицьку, не бійся! Голову держи, як той півень, що насупився!

Коло бричок безладдя, галас.

— Де ж підженишник подівався? Час вже виїздити.

— Куме!

— Га?

— Куме, ти на другій бричці поїдеш. Чуєш, куме?

— Колиски почіпляли на бричках?

— Дарма, не розтрусишся і без колисок. М'яка!

Дарка, в малиновій шерстяній спідниці, гнучка й тонка, мов та верболозина, поводячи підфарбованими бровами, штовхала Петра.

— Час їхати, кажи татові. Там уже заждалися тепер.

Пошептавшись з батьком, що не знать звідки пришкутильгав, Петро наказав:

— Сідай! На мою бричку п'ятеро з женихом. Онисько, ти за кучера.

Розмістилися. Багрова й урочиста Іллівна відчинила ворота. Чотири брички підхопили вулицею навипередки.

Петро сидів поруч Григорія. Проти них вимахувала мережаною хусткою Одарка. Вибоїни й груддя рвали голоси, що завели пісні. Червоні околички козацьких кашкетів, сині та чорні мундири та сурдути, рукава в білих перев'язях, розсипана райдуга бабських шалевих хусток, барвисті спідниці, серпанкові шлейфи куряви за кожною бричкою. Весільний поїзд.

Анікей, сусіда Мелехових, що доводився Григорію, братом у других, правив кіньми. Звішуючись, мало не' падаючи з передка, він ляскав батогом, верещав, і запітнілі коні рвали посторонки, витягуючись у струну.

— —Сип їм! Сип!..—горлав Петро.

Безвусий скопцюватий Анікей підморгнув Григорію, морщачи голе баб'яче обличчя тонкою усмішкою, звискував і шмагав коні бдтогом.

— Бе-ре-жись!.;—прогримів, переганяючи їх, Ілля Ожогин, дядько молодого поі матері. За його спиною розглядів Григорій щасливе смаглощоке обличчя Докійчине.

— Ні, стривай!.. — гукнув Анікей, скочив на рівні ноги, і пронизливо свиснув.

Коні кинулися скакати щодуху.

— Впа-па-па-де-ещ!.. — верещала Дарка, підскакуючи, обіймаючи руками лакові Анікеєві чоботи.

— Держись!.. — ухав збоку дядько Ілько. Голос його танув в суцільному стогоні коліс.

Інші дві брички, доверху набиті барвистими купами галасливого люду, бігли дорогою поруч. Коні в китайчаних, блакитних, блідорожевих полонках, у паперових квітах, у стрічках заплетених в гриви й чубки, в брязкоті бубонців, слалися над грудкуватою дорогою, ронячи жмуття мила, і попонки над вмиленими мокрими спинами хляпали, рябі-лйся, тріпочучи під вітром.

Коло Коршунівських воріт поїжджай виглядала ватага дітвори. Побачили куряву на дорозі й майщлпи в двір.

— їдуть!

— Мчать!..

— Ви-и-и-дно!.. — оточили зустрінутого Гетька.

— Що згуртувались? Гетьте, вражі горобці! Зацвірінькали,— аж глушно!

— Хахол-мазниця, давай з тобою дражниться. Хахол!.. Хахол!.. Дігтяр!..

Заверещала дітвора, плигаючи навколо лантухово-широ-ких штанів Гетька. Той, нахиляючи голову, наче в криницю заглядаючи, оглядав галасливу дітвору, і чухав довгий тугий живіт, поблажливо посміхаючись.

Брички з гомоном в'їхали в двір. Петро повів Григорія на ґанок, слідом потекли поїжджани.

З сіней до кухні двері замкнені. Петро постукав.

— Господи Ісусе Христе, помилуй нас.

— Амінь, — відкликнулися з-за дверей.

Петро стукав і проказував аж тричі, йому глухо відповідали.

— Дозвольте зайти?

— Просимо.

Двері розчинилися. Свашка — хрищена мати Наталчина — гарна з себе вдовиця, зустріла Петра, вклоняючись із тонкою малиновою посмішкою на вустах.

— Прийми, дружко, на добре здоровля.

Вона подала Петрові шклянку з мутним, невистояним квасом. Петро розгладив вуса, випив і крехнув під загальний стриманий сміх.

— Ну, свашенько, й почастувала!.. Отрицай, ягідко моя ожинова, я тебе не так почастую, ще наплачешся!..

— Даруйте, ласкаві будьте, — кланялася свашка, обдаровуючи Петра вигостреною, з лукавцем усмішкою.

Поки дружко з свашкою змагалися, прикладки проклада-' ючи, родичам молодого, за умовою, піднесли по три чарки горілки..

Наталку, вже зодягнену в шлюбну сукню та фату, вартували коло столу. Маришка у витягнутій руці держала качалку, Грипа, бризкаючи з черешнинок очей визивним завзяттям, трусила посівкою.

Зіпрілий, хмільний від горілки Петро з поклоном підніс їм у чарці по коповику. Свашка підморгнула Маришці, та по столі качалкою.

— Мало. Не продамо молоду!..

Ще раз підніс Петро дзвінке в чарці срібло.

— Не віддамо! — лютували сестри, штовхаючи ліктями понурену Наталку.

— Годі вже! І так сплочено-пересплочено.

— Збавляйте, дівцата, — наказав Мирон Григорович і посміхаючись протиснувся до столу. Руда голова його, пригладжена топленим коров'ячим маслом, тхнула потом і гнойовою пріллю.

— Родичі молодої встали з-за столу, звільняючи місце.

Петро сунув Григорію в руку край хустки, скочив на лаву, повів його поза столом до молодої, що сиділа на покуті. Другий край взяла Наталка пітною від збентеження рукою.

За столом плямкали, роздираючи варену курятину руками, витираючи руки об волосся. Анікей гриз курячу кобаргу, по голій бороді стікав за комір жовтий жир.

Григорій з притаєним ж;алем поглядав на свою та Натал-чину ложки, зв'язані хусточкою, на локшину, що парувала в полив'яній мисці. Йому хотілося їсти, неприємно і глухо урчало в животі.

Дарка призволилася, сидячи поруч з дядьком Ільком. Той, общипуючи ядерними іклами бараняче ребро, певне шептав Дарці непристойності, бо вона, звужуючи очі, здригаючи бровами, червоніла й посміхалася.

їли довго й добре. Запах смолистого чоловічого поту змішувався з їдким та пряним баб'ячим. Від злежалих у скринях спідниць, сурдутів і шалів тхнуло нафталіном і ще чимсь солодко тьмяним — так пахнуть старечі заяложені пере-додниці.

Григорій скоса поглядав на Наталку. І тут уперше помітив, що верхня губа в неї пухлувата, звисає над нижньою козирком. Помітив ще, що на правій щоці, нижче вилиці, ліпиться брунатна родинка, а на родинці дщ золотисті волосинки, і від цього чомусь відчув прикрість. Згадав Оксанину точену шию з кучерявими пухнастими закрутками волосся і виникло таке почуття, наче насипали йому за комір сорочки на пітну спину колючої сінної потерти. Понемжився, з притлумленою тугою оглянув людей, що плямкали, хлюпали, жерли.

Коли виходили з-за столу, хтось, дихаючи взваром та ситою кислиною пшеничного хліба, нахилився до нього, всипав за халяву жменю пшона: для того, щоб від лихого ока не сталося молодому якоїсь напасти. Всю дорогу назад пшоно муляло ногу, тугий комірець сорочки душив горло, і Григорій у холодній шаленій злобі, шепотів подумки лайку.

XXII.

Перепочивши в Коршунових, коні, добираючись до Меле-хівського двору, бігли щодуху. На ремінних шлеях клуботи-лася піна.

Підпилі погоничі гнали немилосердно.

Поїзд зустріли старі. Пантелей Прокопович, виблискуючи черню бороди, викладеної сріблом сивизни, держав образ, Іллівна стояла, поруч, кам'яніли застиглі тонкі її губи.

Григорій з Наталкою підійшли під благословення, засипані виновим хмілем та зерном пшениці.