Щербаненко Джорджо - Приватна Венера, Щербаненко Джорджо

Завтра я введу тебе повністю в курс справи.

— Яким чином випливли на поверхню ці фотографії? — спитав Маскаранті.

Карруа спалахнув гнівом:

— Я сказав тобі — завтра вранці! — Він не хотів говорити тепер, при Давіде. — Ну ось, із тобою все вирішено,— звернувся він до Дуки. — Забирай нашого друга додому. Завтра я повідомлю Аузері, щоб приїхав забрати сина, і ти будеш вільний.

Дука нічого не сказав, дивився тільки на грубе обличчя Маскаранті, який узяв жовтий конверт і притиснув його до грудей.

— Ми з тобою ще поговоримо,— сказав Карруа Дуці.

— Вибач мені. — Дука дивився просто у вічі Карруа. — Може, я ще й передумаю.

Він ніколи не змінював своїх рішень, і це була помилка, ще одна помилка. До нього вже дійшло.

Карруа поставив обидві порожні пляшки від кока-коли на підлогу.

— Можеш іти, зустрінемося завтра о десятій,— сказав він до Маскаранті.

— Я й далі працюватиму з Давіде,— сказав Дука, тільки-но Маскаранті пішов.

— Якщо він тебе слухатиметься,— відповів Карруа трохи нервозно; він завжди, коли його щось вражало, виказував нервозність.

— Слухатиметься. А потім, я просив би тебе про одну послугу.

— Слухаю вас, синьйоре.

— Я хотів би бути разом з Маскаранті, поки він провадитиме слідство. Карруа позирнув на пляшку віскі.

— Хлюпни мені крапелину цього пійла. — Він ледве вмочив губи, втупившись поглядом у чарку. — Висловлюйся ясніше, Дуко. Ти хочеш провадити слідство разом з Маскаранті... — Це було не запитання, а твердження.

— Не зовсім. Я так високо не заношуся, просто бути поряд з Маскаранті, та й годі.

— Спершу ти збирався покинути все, а тепер тобі закортіло пошитися в поліцаї.

— Як бачиш, я передумав.

— З чого б то?

Відповіді не було, і Карруа це наполягав, бо він і так знав причину. До того ж тут усе ще був Давіде, він тримався біля вікна, напружений, нерухомий і прибитий.

— Гаразд. Уранці я пришлю тобі Маскаранті. Де ви будете?

— Думаю, найкраще зупинитися в готелі "Кавур", зовсім недалеко звідси.

— Розумно. — Карруа зиркнув на годинника. — Не знаю, який з тебе вийде поліцай, але спробувати можна. З чого думаєш почати?

Відповіді не було й цього разу, та Карруа й не наполягав, оскільки сам знав, з чого належало починати: з Давіде Аузері. Вбивства, замасковані під самогубство, трапляються щодня, і якщо дівчину справді було вбито, то останній, хто її бачив, був Давіде Аузері, і те, що розповів він, було тільки те, що почули з його вуст, і воно могло бути не доконче правдою чи повною правдою. І серце стислося в обох, і в Дуки, і в Карруа, як ще ніколи до цього, а ще обом стало страшно від того, що могло випливти назовні, чи, точніше, не страшно, а смутно, тривожно. Незабаром їм доведеться спитати в Давіде, де він був увечері того дня, від сьомої до десятої, і чи може назвати когось, хто б його бачив у ці години, і якщо він не зможе сказати нічого певного, і якщо сумнів у тому, що вищезгадана самогубця Альберта Раделлі, чи Раделлі Альберта, не покінчила з собою, а стала жертвою вбивства, тоді доведеться хлопцеві роз'яснювати все до кінця, оскільки за вищезгаданою дівчиною стояли оці фотографії, а за фотографіями не крилося нічого, анічогісінько доброго.

— Я знаю, про що ти думаєш,— промовив Карруа. — П'ятдесят дев'ятого року був один чоловік, у якого виникла саме така ідея. Одружений чоловік. Дружина ввечері прийняла снодійне, щоб заснути, він примусив її прийняти на одну таблетку більше, перерізав їй вени, а потім уранці прийшов до нас і заявив, що застав її мертвою.

— А як же це відкрилося?

— З допомогою ляпасів. Допитував його саме Маскаранті. Коли людина затіває такі трюки, то про ляпаси зовсім не думає. Не довелося вдаватись до якихось китайських тортур, після п'ятого чи шостого ляпаса той один мусив признатися, інакше в нього мозок вилетів би.

— Я не казав, що її було вбито,— заперечив Дука й підвівся. Всією душею, залишками спочуття до ближніх, усім своїм прагненням він вірив, що все було не так. Він підійшов до Давіде.

— Ходімо, зупинимося поблизу, в "Кавурі".

Рука його опустилася на плече хлопцеві й легенько, по-дружньому стисла його.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Ні, все було не так погано.

Давіде залишився сидіти в машині, за кермом. Маскаранті і Дука пішки піднялись на третій поверх, бо ліфт у таких будинках звичайно несправний, і на кожній сходовій площадці чути було, як співає десь там у театрі Мільва, про це сповіщав телевізор. Співала Мільва й на третьому поверсі, але ось її голос стишився, як буває наприкінці пісні, майже згас, потім двері відчинились і сестра самогубці, чи, може, вбитої, сестра Альберти Раделлі, запитально всміхнулася до Маскаранті.

— Поліція,— сказав він. — Треба поговорити з вами.

На обличчі її з'явився такий вираз, який з'являється в чесних італійців, коли вони опиняються перед поліцаєм,— вираз суворої задуми з домішкою дедалі сильнішої тривоги. Очевидно, вони скоїли щось протизаконне, а як і забули, що саме, то зараз їм про це нагадають. Рік тому поліція їх уже одвідувала через безталанну Альберту, то яких собак навішають їм тепер? Була б на її місці американка, та б відповіла: "Чим можу вам прислужитися?" — і все це з люб'язним, безжурним виглядом, але ця була італійка, південка, яка рік тому мало не втратила роботу в "Стіпелі", бо була вбита і "гуляла по всіх газетах" її сестра, тому господиня не сказала нічого, навіть своєї згоди не дала, а просто впустила їх, побігла незграбно через віталеньку, щоб вимкнути телевізор з Мільвою, обернулася, щоб поглянути на них: один високий, худий, скорше злий з обличчя, це він, Дука, другий маленький, кремезний і з обличчя ще зліший,— і навіть не сказала їм сідати, як не сказала перед тим, що візити поліції до квартири громадян після заходу сонця незаконні, оскільки законів не знала, та й навряд щоб хтось їх знав, а коли б навіть і знала їх, однаково б не сказала цього.

— Це ваша сестра?

З невеличкої шкіряної теки Дука вийняв знімок 18X24 і тримав його в неї перед очима, у маленькій віталеньці, освітленій тепер лише пластмасовим торшером, що стояв біля телевізора.

Батько його часто розповідав про свою роботу і не раз наголошував, грунтуючись на досвіді боротьби з сіцілійською мафією, що єдина система, яка довгі роки здавалася такою ефективною у стосунках із злочинцями і чесними людьми, з добрими і лихими, це кулак. Ми тільки все псуємо своєю казуїстикою. Поліція на науковій основі — це, безперечно, благо, але поліція, яка діє добрим словом, переконанням, промиванням мозку, плодить тільки нових злочинців. Ні, ти дай йому кулака скуштувати, а потім питання став, ось тоді побачиш; той, кого з'їздили по пиці, відповість тобі швидше, бо розуміє, що при потребі ти вмієш розмовляти його мовою. А якщо той, кому ти врізав, і виявиться людиною чесною, ну що ж, не ремствуй, адже й чесні люди іноді потрапляють під трамвай.

Ця теорія ніколи не подобалася Дуці, він навіть був переконаний у її хибності, а все ж вирішив скористатися нею. Бо цю фотографію, а він вибрав найсороміцькішу з усіх, можна було вважати ударом кулака в обличчя.

Алессандра Раделлі, дивлячись на знімок, нічим себе не зрадила, не почервоніла, не зблідла, не стала плакати, охати й ахати. Нічого подібного. Тільки її маленьке личко, здавалося, ще поменшало.

— Це ваша сестра? — спитав він голосніше. Вона відповіла ствердно.

— Сідайте, синьйорино.

Про неї він уже все довідався в "Стіпелі", в адміністратора фірми, вона справно платила за квартиру, не приймала вдома чоловіків (свідчення швейцара), не приймала їх і тоді, коли була жива її сестра.

— Вам нічого не відомо про ці фотографії?

Алессандра похитала головою, тільки задихала глибше, можливо, від задухи: віталенька була маленька, од вікна, звернутого на подвір'я, струмувала ще більша жара. Маскаранті побачив умикач і засвітив світильник під стелею, світильник з претензією на кришталеву люстру.

— З чого ваша сестра жила? Десь працювала?

Що вони мали на увазі, Алессандра зрозуміла чудово і почала відповідати. Вона здавалася майже спокійною, проте личко її, хтозна й чому, залишалося меншим, ніж тоді, коли вони прийшли. Звичайно, звичайно, роботу вона негайно знайшла, тільки-но приїхала з Неаполя, влаштувалася працювати продавщицею.

— Де саме?

Алессандра сказала: в крамниці, але це слово звучало з якимось вульгарним присмаком, може, краще сказати — чоловічий салон, на вулиці Кроче Росса, молодий синьйор уходить, піднімається встеленими килимом сходами, й у вистеленій паласом кімнатці йому допомагають дві молоді продавщиці приміряти сорочку або, скажімо, автомобільні рукавички, французьку краватку від Кардена, незвичайного фасону американські плавки і таке інше,— дві продавщиці під наглядом синьйори, і одною з таких продавщиць стала була Альберта Раделлі.

— Скільки часу вона там працювала?

— Два-три місяці... — Алессандра точніше не пригадувала. Маскаранті занотував усе дуже старанно.

— А потім?

— Пішла звідти.

— Чому?

Алессандра вже забула — здається, посварилася з хазяйкою.

— А потім?

Алессандра перерахувала одан по одному всі відомі їй місця, де працювала сестра, включно зі "Стіпелем". Маскаранті позаписував і наприкінці підбив підсумок: за півтора року перебування в Мілані Альберта Раделлі, по суті, працювала близько одинадцяти місяців, здебільшого продавщицею. Такого вони не сподівалися. Залишалося сім місяців, з перервою, безробіття.

— А, вона ще була репетиторкою, я допомагала їй підшуковувати учнів. Альберта підтягувала дітей з математики, історії, географії.

— Скільки брала за урок?

— Шістсот лір.

Стільки, скільки нахожа покоївка. Якщо залишити поза увагою соціальну несправедливість і падіння культурник вартостей, Альберта Раделлі на ці уроки не могла багато розжитися. Дука різко повернув фотографію, ніби на те, щоб трохи потримати білим боком назовні, а потім показав її знову.

— Ви розумієте, що ваша сестра займалася темними справами? — Бачиш фото, ніби говорив він. — І щоб ви, живучи разом, не знали нічого, такого бути не може.

Вона ствердно кивнула головою, ніби кажучи цим, що так, дещо вона знала, і Маскаранті наготувавсь записувати, та Алессандра сказала лише одне: деякі підозри в неї виникали, а надто тоді, коли безробітна сестра давала їй двадцять чи тридцять тисяч лір, щоб дотягти до кінця місяця.

— А звідки вони в неї бралися, не казала?

— Одного разу вона сказала, що взялася перекласти книжку з французької і їй видали £ванс.

— Г ви повірили?

Вона сумно хитнула головою: ні.

— Ви казали їй, що не вірите?

Прямо казати вона не казала, тільки намагалася вивідати, чи є хтось у Альберти, сама вона вірила в це, якийсь чоловік, хай уже немолодий, досить щедрий, але далі своїх припущень вона не пішла, інакше цих грошей більше не дістала б.