Стівен Кінг - Крізь час. Темна вежа II

чином опинившись у свідомості цього чоловіка (чоловіка, чийого імені він не знав, – нікчемне створіння, яке в’язень називав блідою поганкою, також його не знало, тому й не називало), спостерігав за сном, що розгортався перед його очима, як колись малим, бувало, дивився вистави, ще до того, як світ зрушив з місця… чи думав, що дивився, бо ж вистави були єдиним, що він бачив у житті. Якби йому довелося бачити фільм, то насамперед він подумав би про це. Відсутні деталі він зміг видобути зі свідомості в’язня, бо асоціації були близькими. Але з іменем коїлося щось незрозуміле. Він дізнався ім’я брата в’язня, але не його самого. Втім, звісно, імена ж були потаємними, всевладними речами.

Та й ім’я цього чоловіка насправді не мало значення за тих обставин, що склалися. Однією з них була слабкість залежності. Іншою – загартованість, занурена в ту слабкість, як хороший револьвер, що повільно поглинається сипучими пісками.

Цей чоловік до болю нагадував стрільцеві Катберта.

Хтось наближався. В’язень уві сні не чув. А стрілець не спав і чув, тож знову ступив уперед.

9

«Отакої, – подумала Джейн. – Він скаржиться на голод, і я шукаю йому поїсти, бо він наче нівроку, симпатичний, а він взяв і заснув».

Але пасажир – хлопець років двадцяти, високий, у чистих, трохи потертих блакитних джинсах і сорочці з пістрявим візерунком – розплющив очі й посміхнувся їй.

– Я дякую, сай, – сказав він. Принаймні, так це прозвучало. Майже по-старовинному… чи по-іноземному. «Уві сні розмовляє, от і все», – подумала Джейн.

– Прошу. – Вона всміхнулася своєю найліпшою черговою посмішкою стюардеси, не сумніваючись у тому, що він знову засне і бутерброд залишиться нез’їденим аж до обіду.

Але хіба тебе не навчили бути готовою до всього?

Вона повернулася на кухню, аби перекурити.

Запалила сірника і вже наполовину піднесла до сигарети, аж раптом рука застигла на місці. Тому що якраз до такого її не привчили бути готовою.

«Я подумала, що він нівроку, симпатичний. Переважно через очі. Його карі очі.

Але коли хвилину тому чоловік у кріслі 3A розплющив очі, вони були не карими, а блакитними. Не того теплого сексуального відтінку, як у Пола Ньюмана, а радше кольору айсберга. Вони…»

– Ой!

Полум’я сірника обпекло їй пальці, і вона впустила його на підлогу.

– Джейн? – спитала Пола. – З тобою все гаразд?

– Так. Просто замріялася.

Вона запалила іншого сірника і цього разу вже прикурила. Зробивши лише одну затяжку, Джейн раптом зрозуміла, що всьому цьому є розумне пояснення. Він носить лінзи. Звісно, лінзи. Ті, що змінюють колір очей. Він ходив до вбиральні. І пробув там досить довго, вона вже навіть почала непокоїтися, що в нього повітряна хвороба. Він мав блідий колір обличчя, і здавалося, що йому недобре. Але насправді він просто знімав контактні лінзи, щоби було комфортніше дрімати. От усе й прояснилося.

«Ви можете щось відчути, – зненацька пролунав голос із її не такого вже й далекого минулого. – Щось, наче легенький дотик. Вам може раптом здатися, ніби щось трохи не так».

Кольорові контактні лінзи.

Джейн Дорнінґ особисто знала понад два десятки людей, які носили лінзи. Більшість із них працювали на тій самій авіалінії, що й вона. Усі про це мовчали, але вона сама здогадувалася, що бортпровідники відчували, що пасажирам не подобається бачити членів екіпажу в окулярах – їх це дратує. І персонал це відчував.

З усіх цих людей вона знала не більше чотирьох, хто мав кольорові лінзи. Прості лінзи коштували недешево, а про кольорові й говорити годі – вони обходилися в цілий статок. Усі знайомі Джейн, що наважувалися розтринькати таку суму грошей на лінзи, були жінками, до того ж понад усяку міру марнославними.

То й що з того? Чоловіки теж можуть бути гордовитими. Чом би й ні? Він вродливий.

Ні. Не вродливий. Може, симпатичний, та й по всьому, а через блідий колір шкіри його й симпатичним назвати важко. Тоді навіщо йому кольорові лінзи?

Пасажири авіаліній часто бояться літати.

У світі, де захоплення літаків і контрабанда наркотиків стали нормою, члени екіпажу часто бояться пасажирів.

Голос, що наштовхнув її на такі думки, належав інструкторші льотної школи, старій міцній козир-бабі, що мала такий вигляд, наче літала на поштовому літаку ще з Вайлі Постом3: «Не можна ігнорувати своїх підозр. Якщо ви забудете все, що знали про те, як упоратися з імовірними чи справжніми терористами, пам’ятайте ось що: не можна нехтувати своєю інтуїцією. Буває, екіпаж на допиті каже: ми й гадки не мали, поки той чувак не витяг гранату і не сказав: «Летимо на Кубу, інакше всі на цьому літаку розлетяться до такої матері». Але найчастіше двоє чи троє різних людей (переважно бортпровідниці, якими ви й станете менш ніж за місяць) кажуть, що вони щось відчували. Щось, наче легенький дотик. Відчуття, що з хлопцем у кріслі 91C чи молодою жінкою у 5A не все гаразд. Вони щось інтуїтивно відчували, але нічого не зробили. Їх за це звільнили? Господи, звісно, ні! Не можна закувати когось у наручники лише тому, що тобі не подобається, як він роздирає свої прищі. Насправді проблема в тому, що у них було якесь передчуття… але згодом вони забули про це.

Стара козир-баба підняла тупий палець угору. Джейн Дорнінґ, як і її одногрупниці з курсів, сиділа нашорошивши вуха. «Якщо ви відчуєте цей легенький дотик, не робіть нічого… але й не забувайте. Бо тоді у вас завжди залишатиметься невеличкий шанс, що ви зможете перешкодити розгортанню подій… таких, наприклад, як незапланований дванадцятиденний простій у якійсь задрипаній арабській країні».

Просто кольорові контактні лінзи, але…

Я дякую, сай.

Бурмотав уві сні? Чи, пробудившись, заговорив якоюсь іншою мовою?

Джейн вирішила, що спостерігатиме за ним.

І не забуде.

10

«Зараз, – подумав стрілець. – Зараз побачимо, правда ж?»

Зі свого світу він спромігся проникнути в це тіло крізь двері на узбережжі. Тепер йому треба було з’ясувати, чи зможе він пронести щось назад. Не самого себе – він був певний, що будь-якої миті зможе проникнути крізь двері й повернутися у своє ослаблене зараженням крові тіло. Варто лише зажадати. А як щодо іншого? Матеріальних речей? Зараз, наприклад, перед ним лежала їжа: те, що жінка у формі назвала сендвічем із рибою-днецем. Стрілець і гадки не мав, що то за риба, але брутербот впізнав одразу, як тільки той перед ним з’явився, хоча й був він якимось сирим.

Його тіло потребувало їжі й води, але понад усе йому потрібні були які-небудь ліки. Без них