Франко І. Я. - Поезії, що не ввійшли до збірок (1900-1916), Франко І. Я.

«Один при однім пуп’янок сріблистий

З лущинок, наче очко, вигляда».

І мовив голос: «Глянь по всьому краю

Прутків подібних міріади скрізь:

А з кожного се сам я виглядаю

Очима власними…»

В кінці життя І. Франко відкинув ці строфи і під шостою строфою вірша «По краю йду. Сади та виногради» поставив дату «Написано р. 1906». Цикл подається за автографом (ф. 3, № 248). Назву дано за назвою останнього вірша циклу, дописаною рукою І. Франка в останні роки життя.

Патріот. Вперше надруковано у кн.: Іван Франко. Пісня і праця. Вибір оповідань і поезій. Львів, 1926, с. 164, Збереглися два автографи вірша: перший - чорнова редакція (ф. 3, № 243), що істотно не відрізняється від друкованого тексту, і чистова редакція (ф. 3, № 232), за якою вірш подається у нашому виданні.

Д. Б. («Я стовп, поставлений на роздорожжі…»). Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 326. Подається за автографом (ф. 3, № 243). Датується умовно.

Д. Б. - мабуть, Богдан Дідицький, що в 1906 р. видав спогади «Своє - життєвії записки».

«Посварилась сойка з дубом…». Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 327-328. Подається за автографом (ф. 3, № 292). Датується умовно. Цей вірш у редакції 1878 р. (автограф ф. 3, № 216) мав такий вигляд:

СОЙКА

Посварилась сойка з дубом,

А за що, й сам чорт не втне.

Враз він ї - «врагом», «нелюбом»,

«Гниллю» і «революційоне…»

«Всього лісу він закала»,-

Крекче сойка на клену.

Хоть би-м прем здихати мала,

Жолуді його й не ткну!

Бо не то, щоб ту паскуду

Другі їсти не могли,

Де ї найду, сей час буду

Загрібати всю в земли!»

Дуб на теє головою

Захитав: «Лиш загрібай,

А з тих жолудів весною

Зійде, ввидиш, новий гай!»

«Що ж се має означати,

Що в тій байці за мораль?» -

«Друже, хоть мя вбий на паль,

Того й сам не втну сказати!»

«То пощо ж таке й писати?» -

«От, писалось! Так собі!

Цур, волиш ми розказати,

Як судили соц’ялі…»

1913

Притча про двох рабів. Вперше надруковано в журн. «Сяйво», 1913, № 4, с. 102-103.

Подається за першодруком. Датується умовно.

«Сяйво» - літературно-мистецький місячник демократичного напряму, виходив у Києві 1913-1914 рр.

1914

Притча про сліпця і хромця. Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 376-381. Подається за автографом (ф. 3, № 233).

Вірш є переробкою давньоруського оповідання XII ст. «Притча о тѣле человѣцьствѣ, и о души, и о въскресении мертвых». Про це оповідання І. Франко написав широку наукову розвідку «Притча про сліпця і хромця» («Причинок до історії літературних взаємин старої Русі») і надрукував її в «Сборнике по славяноведению» (1905). Меншу розвідку «Притча про Сліпця і Хромця». Пам’ятка староруського письменства» І. Франко вмістив у журн. «Неділя», 1912, № 37, с. 3-5.

Притча про колесо. Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 382-383. Подається за автографом (ф. 3, № 233). В автографі І. Франко зазначив джерело твору: «За Теофілактом Сімокаттою «Історія цісаря Маврикія», кн. VI, розд. 11».

Не алегорія. Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с 384. Подається за автографом (ф. 3, № 232).

Військо тіней. Друкується вперше за автографом (ф. 3, № 232, с. 167-168).

Із поучень батька синові. Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 26 серпня, с. 4. Подається за автографом (ф. 3, № 232, с. 169-170).

Відданиця. Вперше надруковано в газ. «Літературна Україна», 1966, 26 серпня, с 7. Подається за автографом (ф. 3, № 233).

Три стирти. Вперше надруковано у кн.: «З великого часу. Воєнний літературно-науковий збірник», Львів, 1916, с. 48. Подається за автографом (ф. 3, № 232). В автографі до вірша зроблено примітку: «На основі оповідання мого братанича Антона Франка».

На смерть М. Павлика д[ня] 26 січня 1915 р. Вперше надруковано у кн.: Твори, т. 13, с. 385-386. Подається за автографом (ф. 3, № 232). В автографі до вірша зроблено примітку:

«Зараз по смерті М. Павлика де в кого з його прихильників виринула думка устроїти йому величний та многолюдний похорон без попа, згідно з його останньою волею […]. Се оказалося неможливим, і дехто з проводирів національно-демократичної партії, до якої покійний як член радикальної партії, все ставився вороже, устроїв похорони зі звичайною панахидою та в супроводі духовних - пароха Успенської церкви (Ставропігії) о. В. Давидяка та його сотрудника - і звичайної церковної процесії при участі публіки. Була думка, аби хтось зі знайомих покійного - з його сопартійників ані одного визначнішого члена не було тоді ві Львові - виголосив над його гробом коротку промову. Я зголосився як довголітній товариш покійного, та хоча мій особистий [виступ] на похороні признано з деяких причин невідповідним, я в день перед похороном написав ось який концепт промови, який міг би був виголосити хтось із молодіжі:

«Не жаль по страті горожанина й письменника, товариша й співробітника на ниві публічного життя змушує мене в тій хвилі промовчати те, що слід би було сказати над його могилою, але та велика постороння сила, котрій ми тепер усі мусимо коритися.

В особі Михайла Павлика ми стратили талановитого робітника, завзятого поборника неправди та кривди людської, одного з будителів народного духу та народної свідомості, яких пам’ять не гасне ніколи.

Він належав до тих, котрих хоч і гне, та не може зламати життєва нужда, котрі не бачать противностей там, де їм присвічує вища ідея, і не щадять ні противників, ні приятелів там, де можуть, як їм здається, послужити загальному добру.

Його заслуги оцінить історія; його хиби враз із його тілом нехай