Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

class="body s1" style="white-space:pre-wrap; line-break:strict;">

XXVI

 

 

Неподалік від криниці були руїни давнього кам’яного муру. На другий день увечері, скінчивши роботу, я повернувся туди і ще здалеку побачив, що мій маленький принц сидить на краю муру, звісивши ноги. І почув його здивований голос:



 

- Виходить, ти не пам’ятаєш? Це було зовсім не тут!

Хтось, певно, йому відповів, бо він заперечив:

- Ні! Ні! Саме цього дня, тільки не в цьому місці...

Я наближався до муру. Але нікого більше там не побачив і не почув. А тим часом маленький принц знову мовив комусь:

- Ну, звісно, на піску ти побачиш, де починаються мої сліди. Тобі треба тільки почекати на мене. Цієї ночі я туди прийду.

До муру лишилося метрів із двадцять, але я так само нікого не бачив.

Трохи помовчавши, маленький принц озвався знову:

- А в тебе добра отрута? Ти певна, що я не буду довго мучитися?

Я спинився, серце мені стислося, але я все ще нічого не розумів.

- Тепер повзи...- сказав маленький принц.- Я хочу стрибнути вниз.

Тоді я опустив очі й аж підскочив! Під муром, звівши голову до маленького принца, лежала жовта змія, з тих, від укусу яких людина гине за тридцять секунд. Вихопивши з кишені револьвер, я бігцем кинувся до неї, але, почувши шурхіт моїх кроків, змія тихо, мов пересихаючий струмок, поповзла по піску і з ледь чутним металевим шелестом, не дуже поспішаючи, заповзла між каміння...

Я підбіг до муру саме вчасно, щоб підхопити на руки маленького принца, білого як сніг.

- Що за витівки! Ти вже розмовляєш із зміями!

Я розв’язав золотого шарфа, якого він постійно носив. Змочив йому скроні і дав випити води. І вже не наважувався більше ні про що розпитувати. Він серйозно подивився на мене і обняв мене за шию. Я чув, як у нього б’ється серце, мов у підстреленої пташки. Він сказав мені:

- Я радий, що ти знайшов, чого там бракувало твоїй машині. Тепер ти можеш повернутися додому...

- Звідки ти знаєш?

Я саме хотів сказати йому, що понад усі сподівання таки полагодив літака.

Він нічого не відповів на моє запитання, тільки сказав:

- Я теж сьогодні повертаюся додому.

Потім сумно додав:

- Це значно далі... це значно важче...

Я відчував, що відбуваються якісь дивні речі. Я стискав його в обіймах, мов малу дитину, однак мені здавалося, що він вислизає прямо в якусь безодню і я ніяк не можу його втримати...

Його задумливий погляд тікав кудись удалину.

- У мене є твій баранець. І ящик для баранця. І обротька...

І він сумно всміхнувся.

Я довго ждав. Відчував, що він поволі приходив до тями.

- Ти трохи налякався, хлопче...

Налякався, звісна річ! Але він тихенько засміявся:

- Куди страшніше мені буде сьогодні ввечері...

Мене знову обдало крижаним холодом передчуття непоправного. Я не міг примиритися з думкою, що ніколи більше не почую його сміху. Той сміх був для мене ніби джерело в пустелі.

- Хлопче, я хочу ще почути, як ти смієшся...

Але він сказав:

- Сьогодні вночі мине рік. Моя зірка опиниться якраз над тим місцем, де я впав рік тому...

- Скажи, хлопче, уся ота історія із змією, з побаченням і з зіркою - це просто лихий сон, еге ж?

Але він не відповів. Сказав лише:

- Найголовнішого очима не побачиш...

- Твоя правда...

- Це як із квіткою. Якщо ти любиш квітку, що росте десь на зірці,- вночі тобі приємно дивитися на небо. Всі зірки розквітають.

- Атож...

- Це як з тією водою. Коли ти дав мені напитися, вода була наче музика... а все та корба і вірьовка... ти пам’ятаєш... вода була чудова...

- Авжеж…

- Уночі ти подивишся на зірки. Моя зірка дуже маленька, я не можу тобі навіть показати, де вона. Та це й краще. Вона буде для тебе просто однією з багатьох зірок. І тобі подобатиметься дивитись на всі зірки... Усі вони стануть твоїми друзями. І потім я тобі щось подарую...

І він засміявся.

- О хлопче, хлопче, як я люблю цей твій сміх!

- Оце й буде мій подарунок... це буде, як ото з водою...

- Що ти хочеш сказати?

- Люди мають свої зірки, які перестають бути звичайними зорями. Для одних - тих, хто мандрує,- вони дороговказ. Для інших - це тільки маленькі вогники. Для вчених зорі - складні загадки. Для мого ділка вони золоті. Але всі ці зірки німують. А в тебе будуть такі зірки, яких немає більше ні в кого...

- Як це розуміти?

- Я житиму на одній із зірок, я там сміятимусь, і коли ти дивитимешся вночі на небо, це буде так, наче всі зірки сміються. У тебе будуть зірки, які вміють сміятись!

І він засміявся.

- І коли ти втішишся (а втіха приходить завжди), то будеш радий, що познайомився зі мною. Ти завжди будеш моїм другом. Тобі захочеться посміятися зі мною. Тоді ти відчиниш вікно, і тобі буде приємно... І твої друзі будуть страшенно здивовані, що ти, дивлячись на небо, смієшся. А ти їм скажеш: «Так, зірки завжди викликають у мене бажання сміятись!» І вони подумають, що ти несповна розуму. От яку капосну штуку я тобі втну...

І він знову засміявся.

- Це буде так, начеб я замість зірок дав тобі безліч дзвіночків, що вміють сміятися...

І він знову засміявся. Потім споважнів:

- Знаєш... сьогодні вночі... ти краще не приходь.

- Я тебе не покину.