Антуан де Сент Екзюпері - Маленький принц, Антуан де Сент Екзюпері

style="">- Атож,- відповів я, дивлячись на осяяні місяцем піщані складки.

- Пустеля гарна...- додав він.

Це була правда. Мені завжди подобалось у пустелі. Сидиш на піщаній дюні. Нічого не видно. Нічого не чути. Але серед цієї тиші звідкілясь щось світиться...

- Пустеля гарна тим,- сказав маленький принц,- що в ній десь ховаються джерела...

Я раптом зрозумів, що то за таємниче світіння пісків, і це мене вразило. Ще маленьким хлопчиком я жив у одному старому будинку, і легенда розповідала, ніби в ньому заховано скарб. Звісно, його ніхто так і не знайшов, а може, й не шукав. Але через нього весь той будинок був ніби зачарований. На дні свого серця мій будинок ховав таємницю.

- Так,- мовив я,- йдеться про будинок, про зорі чи пустелю - того, що становить їхню красу, очима не побачиш!

- Я дуже радий,- сказав маленький принц,- що ти згоден з моїм другом лисом.

Незабаром він заснув, я взяв його на руки й пішов далі. Я був схвильований. Здавалося, ніби я несу скарб, тендітний і дуже безборонний. Здавалося навіть, що нічого безбороннішого немає на всій Землі. При світлі місяця я дивився на його бліде чоло, на стулені вії, на пасмо волосся, яке куйовдив вітер, і казав собі: «Те, що я бачу, це тільки оболонка. Найголовнішого очима не побачиш...»

Його напіврозтулені вуста затремтіли в усмішці, і я ще сказав собі: «Найзворушливіше в цьому маленькому принці - його вірність квітці, образ троянди, який сяє в ньому, ніби полум’я світильника, навіть коли він спить...» І я зрозумів, що він іще тендітніший і ще безборонніший, ніж здається. Світильники треба старанно берегти: порив вітру може погасити їх...

Отак ідучи, я на світанку побачив криницю.

XXV

 

 

- Люди набиваються в швидкі поїзди, але вони вже не знають, що шукають,- мовив маленький принц.- Тому метушаться і снують сюди-туди...

Потім додав:

- Усе це марне...

Криниця, до якої ми прийшли, була не така, як усі інші криниці в Сахарі. Криниця тут - це просто яма в піску. А ця була схожа на справжній сільський колодязь. Але поблизу не було ніякого села, і я подумав, що це сон.

- Дивина,- сказав я маленькому принцові,- тут усе приготовано: і корба, і відро, і вірьовка...

Він засміявся, торкнув вірьовку, почав крутити корбу. І корба зарипіла, як старий флюгер, що довго не рухався на безвітрі.



 

- Чуєш? - озвався маленький принц.- Ми розбудили колодязь, і він співає...

Мені не хотілося, щоб він стомився.

- Я сам витягну,- сказав я,- тобі це надто важко.

Я повільно витяг повне відро. Надійно поставив його на цямрину. У вухах мені ще бринів спів корби, вода в відрі ще тремтіла, і в ній стрибали сонячні зайчики.

- Мені хочеться цієї води,- сказав маленький принц.- Дай напитись...

І я зрозумів, чого він шукав!

Я підніс відро до його вуст. Він пив, заплющивши очі. Було гарно, як на свято. Це була незвичайна вода. Вона народилася від довгої дороги під зорями, від рипіння корби, від зусилля моїх рук, приємна серцеві, як дарунок. Так у дитинстві, коли я був маленьким хлопчиком, мені сяяли різдвяні подарунки - вогнями свічок на ялинці, органною музикою обідні, лагідними усмішками.

- Люди на твоїй планеті,- сказав маленький принц,- вирощують п’ять тисяч троянд в одному саду... і не знаходять того, чого шукають...

- Не знаходять...- погодився я.

- А те, чого вони шукають, можна було б знайти в одній-єдиній троянді, у ковтку води...

- Це правда,- відповів я.

І маленький принц додав:

- Але очі не бачать. Треба шукати серцем.

Я напився. Дихалось легко. Пісок на світанні такої барви, як мед. І від цієї барви меду я теж був щасливий. Чого б я мав сумувати...

- Ти повинен виконати свою обіцянку,- тихо мовив маленький принц, знову сідаючи біля мене.

- Яку обіцянку?

- Пам’ятаєш... обротьку для мого баранця... Я ж відповідаю за ту квітку!

Я витяг із кишені свої малюнки. Маленький принц подивився на них і засміявся:

- Баобаби у тебе трохи схожі на качани капусти...

- О!

А я так пишався тими баобабами!

- А в твого лиса вуха... наче роги... і такі довгі!

І він знову засміявся.

- Ти несправедливий, хлопче. Я ж ніколи нічого не вмів малювати, тільки удава зовні і в розрізі.

- О, це нічого,- заспокоїв він мене.- Діти й так зрозуміють.

Отож я намалював обротьку для баранця. Віддав малюнок, і серце мені стислося.

- Ти щось надумав, а я не знаю...

Але він не відповів.

- Знаєш, завтра минає рік, як я попав до вас на Землю...- І зітхнув.

Трохи помовчавши, додав:

- Я впав зовсім близько звідси...

І почервонів.

І знову, не знаю чому, мене огорнув якийсь дивний сум. Але я все-таки спитав:

- Отже, це не випадково тиждень тому, того ранку, коли ми познайомилися, ти ходив тут сам-один, за тисячу миль від людських осель? Ти повертався туди, де впав?

Маленький принц почервонів ще дужче.

А я нерішуче додав:

- Може, тому, що минає рік?..

І маленький принц знову зашарівся. Він ніколи не відповідав на запитання, та коли червонієш, то це означає «так», правда ж?

- О! - сказав я.- Я боюся...

Але він перепинив мене:

- Тобі треба працювати. Вертайся до своєї машини. Я чекатиму на тебе тут. Приходь завтра ввечері...

Та мені не стало спокійніше. Я згадав лиса. Тому, хто дає себе приручити, буває, доводиться й поплакати.