Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

чималий пакунок царських асигнацій, зібраних колись татом для сільського музею. Той кинув його на заднє сидіння й поїхав до палацу.

Юрко постояв біля воріт і пішов на берег Прип'яті, хотілось побути на самоті, хоч трохи зібратися з думками. Як же йому бути далі, як діяти, щоб не розгубитися, не хвилюватися, не відчувати страху та неспокою? Колись татко говорив: «Думай, Юрко, міркуй, дивися, щоб тебе якась несподіванка не застала зненацька». Що вже тут думати? Нічого він не придумає, нічого не вигадає. Треба йти завтра до Святого і питати поради.

Раптом на стежці Юрко помітив чиюсь постать. Придивився і впізнав Івана Гончара. Той теж побачив Юрка, підійшов, міцно потис руку:

— Я до вас! Прислала мати, щоб дали хоч склянку солі. Другий тиждень живемо без солі! Оце прийшов з роботи — і до вас! Трохи відпочину — і знову на роботу.

— На яку роботу? — поцікавився Юрко.

— Звечора, поки видно, виколупую міни — там, де проходила лінія оборони: партизанам потрібен тол. Як настають місячні ночі — працюю до світанку, а зранку біжу в лісництво на роботу. Зараз уже вийшов на протилежний берег Льольчиного озера. Там ще чотири танки знайшов. Треба познімати кулемети. А в одному бліндажі бібліотека і патефон.

— Вигадуєш!

— Слово честі! І платівки. Кожен раз пісні слухаю. Скоро й вас запрошу на концерт. Тільки солі ніяк роздобути не можу, а без неї — ніщо в горлянку не лізе. Так і охлянути можна.

— Ходімо, — взяв Івана за руку Юрко.

Вони зайшли в хату. Іван чемно привітався з Юриною матір'ю, дістав з кишені два бруски туалетного мила, поклав на підвіконня:

— Це вам… Гарне мило.

— Спасибі, — подякувала Юрина мати. — Чим же тобі, Іване, віддячити?

— Солі дайте, як маєте, — попросив Гончар, — мати півсела обійшла і ніде не позичила, при «новому порядку» люди мусять жити без хліба, без солі і без штанів.

Юрина мати насипала Івану в торбинку крупної солі, наділила борошна, дала із своїх запасів банку меду.

Іван подякував і став прощатися, бо треба було дійти додому до настання комендантської години.

Юрко пішов провести товариша.

— Так ти ж дивися, вибери час, — нагадав Гончар, — покличеш Вовку, і допоможете мені зняти кулемети на танках.

— Гаразд, — пообіцяв Юрко.

А вранці другого дня він побіг до Славка, поніс кошик свіжої риби. Треба було порадитись із Святим. Погрози хлопців не давали йому спокою. Як не заспокоював себе, а мимоволі відчував, що це не пусті балачки. Святий сидів на ґанку. Коли побачив Юрка, мовив радісно:

— Про вовка промовка, а вовк на поріг. Добре, що навідався. Зараз же йди до шевця. Там на тебе чекають.

Вони зайшли в хату, Юрко поставив на лаву кошик з рибою й одразу ж сказав, що доведеться їм незабаром піти на Льольчине озеро і підсобити Івану Гончару зняти кулемети з підбитих танків.

Погомоніли ще про деякі свої справи, й Юрко, попрощавшись з товаришем, пішов до шевця.

У хаті шевця стояли сутінки, пахло чебрецем, любистком, м'ятою. Швець приязно кивнув Юркові кудлатою головою, показав молотком на щільно причинені двері хатини.

Хлопець прочинив їх і зупинився поблизу порога.

— Проходь! — запросив лейтенант, ступивши йому назустріч, і міцно потис Юркові руку. — Як наші діла? Як поїздка на Татарський острів?

Юрко сів на табуретці біля столу, став розповідати. Лейтенант, примостившись скраєчку за столом, зробив якісь помітки в записнику, запитав:

— І це все?

— Ніби все, Іване Петровичу.

— Коли Клейст призначить день поїздки на Бобровий острів, одразу ж прийди до Святого. Може, туди й цей Шредер поїде? Неабиякі птахи залетіли в наші місця. Треба нам, Юрку, поставити на них гарне сільце.

Лейтенант поволі перегорнув сторінки записника, перепитав:

— Ти, Юрку, нічого не переплутав? Фашисти називали нову зброю «циклон»?

— «Циклон», Іване Петровичу. Точно. І за його допомогою вже знищили кілька мільйонів людей. Згадували операцію «білий дракон». Ні, я нічого не переплутав, все запам'ятав точно. Страшні ці фашисти — хіміки. І найстрашніший з них — Шредер. Справжній фашист! Він так дивився на мене, ніби хотів спопелити. І Клейст не кращий!

— Спасибі, Юрку, за службу, — подякував лейтенант. — Як себе почуваєш?

— Нормально, Іване Петровичу, — зітхнув Юрко. — Тільки всякого клопоту багато.

— То правда, — погодився лейтенант, — клопоту вистачає. Скоро й ще більше буде. Події назрівають. Школа «Вольф» починає новий набір учнів. Є серед диверсантів бандерівці, є й фольксдойчі. І ми мусимо думати. Треба хутчій розгадати таємницю Червоної красуні. Піди до вчителя Заворицького, до Пампушки, поговори ще з дідом Матвієм. Мусить же бути якась ниточка, яка вкаже нам шлях до підземелля. Доведеться нам і пана Маєра рятувати.

— Як же його можна врятувати?

— Поміркуємо, — ухильно відказав лейтенант. — Є деякі думки. І тут мусимо скористатися схованкою Сиволапа. От я й хочу її відкрити. Я обіцяв тобі, що будемо відкривати разом. Приходь опівночі до Мавриного дуба, буду чекати тебе.

— Прийду, Іване Петровичу, — зрадів хлопець. — Як ви думаєте, що Сиволап зберігав у своїй схованці?

— Побачимо! Мабуть, золото. От воно нам і стане в пригоді. Постараємось напустити фашистам в очі доброго туману. І для тебе знову є робота. Ти мусиш піти післязавтра в село Калюжниці, знайдеш там Кузьменка Бориса Петровича, він травами людей лікує. Запам'ятай пароль: «Дайте зілля від дихавиці». І відповідь: «Доведеться вам прийти в наступний четвер». Скажеш Кузьменку, щодо нього прийдуть три чоловіки. Повідом пароль: «Чи далеко звідси до села Крутоярівки?» І відповідь: «Може, вам треба село Яружне?» Цих людей треба підгодувати, дати їм можливість відпочити. Документи в них у повному порядку. Хай Кузьменко терміново передасть листа Гнату Петровичу, повідомить, де сховано потрібне спорядження, а той підготує його для наших людей.

— Яке спорядження?

— Він знає. Після