Васильченко С. В. - Олив'яний перстень, Васильченко С. В.

class="p1" style="">- Тітко, тітко! Чуєте, тітко! Що за це курча?

Молодиця озирається на його, потім на курча, нашвидку витирає рукавом сльози:

- Шість гривень.

«Му-у!» реве на весь ярмарок зголодніла корова.

- Гей, Вітю, не одставай! - І Вітя помічає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гурту. І знову спиняється - що це таке? - по ярмарку, мов розщебетались якісь невідомі птахи, що печуть щебетом, як огнем. Розслухається: скрізь по ярмарку лунають пристрасно-жагучі пісні-жебранки старців. Ось поблизу виривається натхненний спів якоїсь старчихи-поетеси, що разом співає й імітує ліру:

 

А дайте, що я не бачу, як темна ніч наступає,- гм-у...

А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає,- гм-у...

Та коли б же я світ сонця видала, то я б ваших

стежок-доріжок не засідала... гм-у...

 

Раптом за плечима:

- З дороги! З дороги! Розступіться! - з повним возом мішків, сам стоячи на возі, спітнілий, без шапки, навпростець жене волів очмарілий дядько, високо в повітрі помахуючи батогом.

Натовп розсипається, як гора піску, і знову все зливається в один шум:

«Гу-у! Гу!..»

А десь коло вітряків, де крутиться карусель, усе глушить безжурний бубон:

- Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!

Вітя востаннє почув здаля голос:

- Вітя, де ти? - І вже більше не бачив їх на ярмарку.

Коло млина на завідні сидять парубки, і відтіля дує якимось вітром-стихією, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисці:

 

Та й не дала тому коза-ко-ві

Ні ща-стя, ні долі...

 

І вже здається, що ввесь ярмарок пливе десь високо вгорі, гойдається в запашних небесних просторах.

А зразу за ярмарком починається степова тиша. Гонів двоє - і ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кілька кроків - і вже тільки лопотить в уші степовий вітер та верба край шляху кволо махає вітами, мов бореться з дрімотами... далі, як свічі, куряться живим іще смутком степові могили... із-за могил встають примари татарської орди...

Вітя блукав по ярмарку, як у сні. Все забулося: вчорашній вечір, Настя, сьогоднішній спектакль. Правда, десь у йому глибоко гуло, як струни од вітру:

 

Поки тебе я не бачив,

я щасливий був...

 

Проте це було поза; свідомістю, а його думки були всі на ярмарку. Крутився на каруселі, пив квас, купив довгий, в червоному папері, цукерок. Ідучи додому, думав про те, як він усіх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Насті ніс подарунок - цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною. Вітя почув якусь тиху розмову. Далі над водою, на прикорні сухої вільхи він побачив: сиділа якась пара - парубок і дівчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вітю щось торкнуло: підслухаю. Пройшов під пересохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув - і щось бухнуло Віті в грудях: не може бути! Поруч сиділи Кость і Настя. У Насті виблискував на руці олив’яний перстень, очевидно, недавно куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку, намагався зняти перстень. Настя боронилась тільки для блізиру, і перстень незабаром був на руці в Костя. Далі Кость почав казати, що дід із бабою, що в їх він працює, умовляли його зостатись у них за сина, що вони обіцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селі...

«Еге-ге-ге... Ось яке діло!» - ударило Віті в голову. Справа видавалась цілком серйозною. Аж ноги затремтіли у Віті - не встояв на пеньку, плюснув у калюжу, помчав з-під мосту лепешником у лози. У грудях шуміли струни, як буря.

Брала на Настю лють і жаль: «Не далі, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогодні вже з другим! Ні, зраднице, так воно не буде! Отой твій перстень не сьогодні, так завтра буде у Віті на руці, а як ні...»

Повний гнівних слів і всяких нахвалок, Вітя грузнув по коліна в болоті, спотикався і механічно шепотів:

 

Тепер моє серце плаче...

Угу-гу-гу-гу...

 

XIX

 

 

Спектакль зі співами, з декламаціями і, як водиться, на «користь». Про це подбала Соня. Помешкання - недобудований «гамазей» за селом, п’єса - твір Василя на одну дію, що ставили в школі: «На баштані». Дійових осіб багато, на ролі без слів заохотили школярів місцевої чотирирічки. Головна розпорядчиця - Соня. Бігала, забувала їсти, вночі не спала. Їй було запропонували ролю - засоромилась, почервоніла, замахала руками: «Куди мені, грішній»,- і смутненько зітхнула. Грати вона дуже хотіла - боялась. Уже сонце схилялось на захід, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрі - аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усі хвилюються. Василь - спокійний, як завжди. Кругом його безладдя, суперечки - він гримує Настю з кам’яним виразом. Його підганяють, сіпають, закидають питаннями - він ще байдужніший, ще спокійніший. Тільки пильно придивившись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану напруженість, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерівної дороги.

За сценою вже стукотять ногами. Соня стражденно:

- Починайте! Та починайте ж бо!

Настя не встоїть на місці, тупає ногами:

- Швидше! Швидше! Бо як стемніє, що будемо робити? Грати при каганці?

Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:

- У-у-спіємо.

Одступив крок назад, повільно милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого смаку. Всі на мить примовкли - очей не одведуть:

- Як картина!

Василь гордо витирає руки:

- От тепер можна й третій дзвоник давати.- До суфлера: - Валю, гляди ж - вивозь!

Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в ній привабна, так та хустка була їй до лиця, що тільки вона з’явилась на сцені - так і вбрала в себе очі всієї аудиторії: захоплення, заздрощі, зачарування - все пішло шелестом. Проте та ж хустка мало не провалила п’єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надія, бо репетиції не встигли зробити,- цей суфлер теж не міг одірвати заворожених очей од Насті в червоній хустці, кивав