Василь Дмитрович Слапчук - Мовчання адресоване мені, Василь Дмитрович Слапчук

холоду, а ти прийшла з дощу. Одна зоря над нами. Нас забере одна комета. Не покидає вiдчуття незадоволення i втоми. Долає сон. Свiдомiсть гасне. Але не гасне свiтло довкола голови твоєї. Я залишу тебе саму, втiм, не саму, а з ними. Це я зостанусь сам перед навалою iмен i парасольок, перед привiтнiстю зачинених дверей. Ми будемо разом. Я просто вийду в люди, неначе в темряву. I повернусь. Я принесу тобi корону. I серце лева принесу.

27.10.93р.

Згубивши голову, не плачуть за волоссям. Я не про втрати, я про вiск, про тiло свiчки, що тече по пальцях. Я про квiти, що ревно моляться i постять, розпалюють уяву в передчуттi видiння. I ти до них прийдеш, ти з’явишся, забувши на лице накинути вуаль дощу… Квiтки помруть, як помирають всi, хто бачив Бога. Помруть щасливими. Я про нiч i срiбнi дзвоники на мiсячних зап’ястях, котрi вiдтворюють твiй голос, i вiн так лагiдно мене не кличе, нехай, уламком променя я вирiзьбив у тишi твоє iм’я, воно рухливе i густе, як тромб у венах, якого сам собi вживив, бо тiльки з ним i вмiю жити. Я про печаль, яка матерiалiзується то у кiмнатний дощ, то в неотриманi листи, а найчастiше у запалену свiчку, що згорiла до половини, проявляється ж завжди однаково - хочеться налити в кухоль чаю й розчинитися в ньому, i щоб нiкому не було нi солодко, нi солоно… Про що ж це я?… Ага, «й щораз торкавсь мого волосся»… Я про серп.

28.10.93р.

Твої тендiтнi, аж прозорi пальцi в церковному спiвають хорi. А власне, вони i є церковний хор. Я чую їхнi голоси, я чую благовiсть. Душа здiймається пiд купол, до голосiв, зливається… Я очищаюсь їхнiм спiвом… Довкола синьо, земля внизу, а може й угорi, якщо вона iснує, якщо iсную я, чи будь-що iнше, окрiм божественного спiву тонких i срiбних пальцiв. Такої свiтлої i нiжної печалi, такого голубого щему ранiш не знав. Ранiше я не жив… Не розрiзняю слiв, та вирiзняю голос кожного, оцей стрiмкий, цей зовсiм ще дитячий, цей нецiлований, цей часто плаче, цей смiється… Та всi вони аскети, усi монахи, i сестри їм свiчки, котрi горять бажанням праведностi, всує не згадуючи iмен, цiлую кожнiй полум’я, отак недавно нiгтики я пальцям цiлував… Сьогоднi хор мовчить.

29.10.93р.

Довго розмовляли з тобою пiсля того, як ти пiшла. Ми сказали одне одному все, що думали i що не думали, а тiльки вiдчували, але воно жило в нас. Ми сказали все, ми сказали себе, i це не було переказом, не нагадувало випатрошення, це полонило нас, як вiдкриття. Ми тричi обмiнялися мовленим i почутим, один раз обмiнялися собою. Ми не говорили про любов, навiть не згадували її iменi, ми говорили про те, про що ранiше завжди мовчали, чим мучилися й мучили, чим жили й помирали. I враз ми зогледiлися, що нас уже нiчого не роздiляє, душi нашi вiльно перемiщаються й мiняються мiсцями, а ми їх впiзнаємо, та не розрiзняємо, кожна була моя власна, i кожна належала тобi. А пiд кiнець ми зрозумiли, що це наша остання розмова, бо ми бiльше не потребуємо слiв, позаяк бiльше не iснує мовчання, а те, що народжувалося в менi,- вiдбувалося з тобою. I навпаки, i сорок тисяч разiв навпаки, оскiльки неможливо було визначити, чи це я - ти, чи ти - я… Це була майже звичайна розмова, але така, та!… Та як би там не було, вона була остання.

30.10.93р.

Жодному з тих, кому не терпиться дiзнатись, ким ти менi є, не збагнути, що ти менi - Я. А втiм, усi вони добрi люди. Хоча любимо ми їх не за це. Зрештою, можливо, що ми їх зовсiм i не любимо, але правильно те, що ми не вмiємо їх ненавидiти. Це так само складно, як i нашi стосунки. Майже очевидно, що ми не потрiбнi одне одному, i в той час уже перевiрено, що ми не здатнi одне без одного жити. Ми не можемо називатися чоловiком i дружиною чи навiть сестрою i братом, бо ми значно ближчi, ми - одне цiле. Однак поки iснує подiл я - я, я - ТИ, ти для мене бiльше, нiж моє я, ТИ для мене - ВСЕ. Вчора, коли ти потелефонувала вдруге i повiдомила: «а я у гай ходила»,- мене довелося знiмати з горiшньої книжкової полицi. Сьогоднi ти була блiда, а я був винуватий. Ти привела з собою ту себе, що звалася Наталя. I я не знав, котру з вас двох втiшати. Бо я нiчого вже не знав. На яблуцi намалювала око, яке тепер за мною стежить, i двi свiчки, одна з них нижча, але вища горить скорiше, окрiм цього, йшов дощ, i заховавсь заєць… Я з тобою. Якщо всi грiшники згорять в огнi, то нас з тобою змиє дощ. I ми вiзьмемося за руки.

31.10.93р.

«Усе на свiтi треба пережити»,- ледь печалиться панi Лiна чарiвним голосом не менш мудрої панi Зої. Все бiльше схиляюся до думки, що цi двi прекраснi жiнки мають рацiю. Шкода тiльки, що вона нiяк не виражається для мене в кольорi. Саме ця деталь i залишає мiсце для сумнiву. Сумнiв - найбiльший фiлософ. Проте для багатьох вiн лише ревнивий рогоносець. Я незнайомий з обома. Зрекаюся усiх думок, нехай живуть державним коштом або сидять пiд церквою, як ми збиралися з тобою… Бiль постукався у скроню… Переживаю… Якби ти знала, як кортить сказати: ВСЕ!…

1.11.93р.

Я помилявся. I, збагнувши це, передумав. Я не чiплятимусь за тебе. Якщо це потрiбно тiльки менi, то це нiчого не варте. Можеш прискiпатися до слова «потрiбно». I пофiлософствувати на цю тему. Вмiння видавати форму за змiст - перша ознака естета. Я ж до засобiв вираження невибагливий. Цього також не треба менi пробачати. Коли нема рiдних, то нiхто не змусить тебе ходити на їхнi похорони. Нехай кожному дається за його бажаннями. Вчора я тобi повiрив. Двiчi. Все те, з чим ти не згiдна, витреш рожевою гумкою. У центрi мiста йдуть бої. А на околицях пожежi. Палають щоки у невинних. А зрештою, невинних не iснує. Нема невинних, винуватi всi. Окрiм замореної цноти. Яка також на барикадах. Але не як боєць, а як знамено. Ти там, де i повинна бути. Ти з усiма й для всiх. А я - мураха,