Володимир Леонідович Кашин - Готується вбивство, Володимир Леонідович Кашин

у школi вiдзначалися зарозумiлiстю, особливо коли краще за всiх вiдповiдали по бiологiї або коли у вас просили переписати задачку... Ну та здоров, професоре, - простяг руку Коваль. - Згадав нарештi? Повнiстю?.. А то iще випреш з кабiнету.

- О боже! - ще раз скрикнув професор, i колишнi друзi обiйнялися.

- Ти так здивувався моїй появi, - засмiявся Коваль, вивiльняючись з обiймiв, - наче побачив перед собою привид. Сподiваюсь, похоронку на мене тобi не присилали?

- Не плети дурниць! Я щось чув про тебе, навiть цiкавився. Знаю, що став мiлiцiонером...

- Ще й яким! - засмiявся Коваль.

- Так, так... Ти когось ловив... дуже там цiкаво.

- Еге ж... чи то я ловив, чи то мене ловили. Дуже ти цiкавився!... Так цiкавився, що упiзнати нiяк не мiг.

- Пробач, але стiльки рокiв, стiльки рокiв!

- Я невпiзнанне змiнився?

- Та нi... - вiдмахнувся Третяк. - Просто несподiванка.

- А я гадав, що невропатологи тренованi люди i не зомлiвають, зустрiвши шкiльного товариша.

Посмiялися один над одним, пожартували, весь час приглядаючись, немов звикали до нового вигляду кожного з них. Довго згадували шкiльнi роки, товаришiв, яких вiйна або розтоптала, або розкидала по всьому свiтi.

Тим часом почало смеркати, i Дмитро Iванович перейшов до справи, яка привела його до кабiнету Третяка.

- Вiдпочиваю зараз у Виселках. Пам'ятаєш їх? Розбiйницьке кубло, як колись казали в Кобеляках. А тепер прекрасне село, багатий колгосп... Прошу тебе: допоможи однiй нашiй землячцi з тих Виселок. У неї погано з нервами. Подивись її, може, треба покласти до лiкарнi. Чоловiк її дуже переживає. Вона никає по усяких знахарях та ворожках, на дiтей усе менше уваги, сiм'я може розпастися...

- З Виселок, кажеш... Лiкарiв iгнорує, тiльки знахарi та ворожки?.. А як прiзвище?

- Пiдпригорщук Лiдiя Антонiвна.

- Почекай-но!

- Знайоме менi це прiзвище, знайоме, - бурмотiв вiн, знiмаючи один з ящикiв. - Ось поглянемо у мою особисту картотеку.

Вiн порпався у якомусь пошарпаному журналi, продовжуючи бурмотiти: "Пiдпригорщук, Пiдпригорщук..."

Тим часом у пам'ятi Дмитра Iвановича перебiг весь сьогоднiшнiй день у Полтавi.

До мiста вiн приїхав, щоб попросити у вiддiлi карного розшуку слiдчий чемоданчик i вже заодно зустрiтися, як його просили, з професором Третяком.

Але перед цiєю зустрiччю блукав мiстом, упiзнаючи i не впiзнаючи його. Радiв, що от вiн знову у Полтавi, у тiй самiй, яка хоч i була йому мачухою страшної зими тридцять третього року, але все ж була i часткою його дитинства, у тiй самiй Полтавi, де тинявся хлопчиськом, шукаючи порятунку вiд голоду, i водночас сповнений жадоби пiзнати свiт, вiдчував у собi неусвiдомлену силу життя.

Працюючи у мiнiстерствi, Коваль не раз приїздив до вiдродженого пiсля вiйни мiста, але, завжди заклопотаний оперативними справами, розшуками, обмежений у часi, вiн не мав жодної можливостi оглядiтися i вiддатися спогадам.

Йдучи до професора, Дмитро Iванович забрiв на вулицю, що вела до мiського саду. I тут спогади про коротке навчання у Полтавi узяли його в полон.

Того тридцять третього року, коли хвора мати попухла в Кобеляках вiд голоду, його вiдправили до знайомих у Полтаву. Там вступив до технiкуму механiзацiї та електрифiкацiї сiльського господарства. Технiкум разом iз будiвельним iнститутом мiстився за мiським садом у високому бiлоколонному будинку дореволюцiйного Iнституту благородних дiвиць на кручi, вiд якої була видна долина Ворскли i залiзнична станцiя "Полтава-Пiвденна".

Йдучи зараз знайомою дорогою, яка усе дужче повертала його у минуле, Коваль згадав, як бiг тут на заняття, як продавав на ринку, бiля тюрми, свiй студентський пайок хлiба - сто п'ятдесят грамiв за пiвтора карбованця, бо на цi грошi мiг тричi посьорбати без хлiба у технiкумiвськiй їдальнi гарячий суп-розсiльник суцiль з гнилих огiркiв. Згадав, як, живучи у знайомої бабусi, ставив у натоплену пiч горщик з окропом на цiлу нiч, щоб у ньому на ранок хоч трохи пом'якшав квадратик пласкої, ребристої, як черепиця, макухи, збитої разом iз шерстю у камiнь...

Не раз упродовж життя згадувався йому цей час. З полтавцiв у їхнiй групi вчився син мiського прокурора на прiзвище Арнаутов та донька директора м'ясокомбiнату Таня Пащенко. Арнаутова ненавидiли. Вгодований, з пухкими рум'яними щоками, вiн пiд час перерви сiдав верхи на парту, витягав з портфеля пачку бiлого печива з маслом i уминав його у всiх на очах. Хлопцi i дiвчатка вiдверталися або зовсiм виходили з класу. Пригадався йому i товстунчик Срiблянський, хлопчик з маленькими жвавими очицями, юний лихвар, який пропонував зголоднiлому товаришевi свою пайку хлiба сьогоднi, з тим щоб потiм боржник вiддав двi. У нього завжди водилися грошi, i вiн залюбки позичав однокурсникам, але не "за так", а з процентом.

Цiкаво, думалося Ковалю, як склалася доля цих двох хлопчакiв потiм, коли вiйна висвiтлила усе сховане в людях i немов ножем подiлила усiх на двi нерiвнi частини. Саме такi, як Арнаутов i Срiблянський, i утворювали пiд час вiйни те середовище на окупованiй територiї, серед якого фашисти знаходили собi посiпак. Бувало, пiд час розслiдування справ про здирство, грабунки, убивства перед ним раптом тiнями пропливали, немов з глибин дитинства, цi постатi. I тодi ошелешував злочинця несподiваними запитаннями про його дитинство...

Але з полтавцiв на їхньому курсi була iще дiвчина Таня Пащенко - струнка, милолиця, ваблива. Вечорами вона запрошувала до себе додому готувати уроки то одного, то другого однокурсника або однокурсницю, знаючи, що мати неодмiнно нагодує голодну гостю вечерею. Дмитро Коваль вiд Таниних запрошень вiдмовлявся. Це було перше його захоплення, а може, самим не усвiдомлене кохання, горде i неприступне...

Таня, щоб нiчим не видiлятися серед товаришiв, так само, як усi, брала свою пайку чорного хлiба. Бiльшiсть студентiв, як i Дмитро Коваль, не одержували стипендiї, й несли хлiб