Жорж Сіменон - Порт у тумані

— За ваше здоров'я!.. Ні!.. Нічого…

— А ви, Луї, чи ви лягли спати?..

— Треба гадати, що так…

— Що ви кажете?

— Та кажу, що треба гадати, так… Це було давно.

— Ви не ходили провідати сестру?

— Мабуть, ходив, авжеж… Не надовго…

— А хіба Жоріс не заборонив вам переступати його поріг?

— Байки! — буркнув Луї.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого… Всілякі байки… Я вам іще потрібний?

Ні в чому серйозному його не можна було запідозрити. Більше того, Мегре зовсім не мав бажання арештовувати його.

— Сьогодні вже ні.

Луї перекинувся з хазяїном кількома словами бретонською мовою, підвівся, спорожнив склянку й торкнувся пальцями кашкета.

— Що він вам сказав? — спитав комісар.

— Що в рейсі до Кана й назад він мені не потрібний… Отже, я заберу його на зворотному шляху, коли розвантажуся.

— Куди він пішов?

— Не сказав.

Делькур метушливо висунув голову з люка, прислухався й за кілька хвилин спустився назад.

— Він на борту драги.

— Що, що?

— Ви не бачили в каналі дві драги? Вони на приколі. Там є койки. Моряки охоче сплять на старому судні замість іти до готелю.

— Ще чарку? — пригощав Ланнек.

А Мегре, примруживши очі, озирався навколо, почуваючи себе дедалі впевненіше.

— Який перший порт після Уїстреама ви відвідали, коли пішли звідси 16 вересня?

— Саутґемптон… Треба було розвантажити камінь…

— А потім?

— Булонь.

— А після того ви не ходили до Норвегії?

— Я був там лише один раз, років шість тому…

— Ви дуже добре знали Жоріса?

— Ми — ви ж пересвідчилися — всі знайомі між собою. Від Ля-Рошеля до Роттердама… За ваше здоров'я! Це якраз ялівцівка, що я привіз її з Голландії. Запалимо сигари?

Він вийняв з шухляди коробку сигар.

— Такі сигари коштують там лише десять центів… Один франк!

Сигари великі, гладенькі, з золотими кільцями.

— Як дивно! — зітхнув Мегре. — А мене запевняли, нібито Жоріс відвідав вас тут, на борту, коли ви стояли на рейді… та й не сам…

Проте Ланнек удавано ретельно заходився відрізати кінчик сигари, і коли підвів голову, на його обличчі не можна було помітити жодної ознаки хвилювання.

— Я не маю жодної підстави це приховувати…

Хтось стрибнув з берега на палубу, гупнувши ногами.

Над східцями з'явилась голова.

— Підходить пароплав з Гавра!

Делькур підвівся й сказав Мегре:

— Треба підготувати шлюз до прийому… «Сен-Мішель» зараз піде далі…

Ланнек додав:

— Гадаю, що можу продовжити рейс.

— До Кана?

— Так! Канал не веде нікуди більше. Завтра ввечері ми вже, напевне, закінчимо розвантажуватися…

Усі вони виглядали такими щирими! Які відкриті обличчя! А втім, їхні слова звучали фальшиво! Проте в усьому цьому було щось таке, що важко було вловити, а тим більше сказати, чому саме звучала фальшива нотка або де ж таки вона вихоплювалась.

Порядні люди! Саме так вони виглядають — Ланнек так само, як Делькур, як Жоріс, як усі завсідники «Флотської закусочної». А хіба Луї-Здоровило не справляє враження симпатичного шибеника?

— Зараз піду відшвартую тебе, Ланнек… Тим часом постій!

І начальник порту пішов зняти швартов з кнехтів. Старий матрос, закляклий від холоду, похмурий, висунувся з рубки, невдоволено пробуркотів:

— Луї-Здоровило знову вийшов сухий з води!

І пішов підняти клівери, потім відштовхнув шхуну багром. Мегре зіскочив на берег в останню мить. Туман остаточно перейшов у дощ, і тепер можна було розрізнити всі вогні порту, всі постаті, пароплав із Гавра, що вже нетерпеливився й дав гудок.

Підойми заскреготіли. Вода ринула крізь відкриті заслонки. Розгорнутий ґрот шхуни заступав вид на канал.

З містка Мегре розгледів дві драги — два жахливих судна з дивовижними обрисами, химерними поіржавілими надбудовами.

Він обережно попрямував до драги, бо на шляху лежали купи уламків, переплутаних старих канатів, якорів та різного брухту. Пройшов кладкою, яка правила за трап, і побачив слабке світло, що пробивалося крізь щілини.

— Гей, Луї! — гукнув комісар.

Одразу ж світло згасло. Люк був з відірваною ручкою. Його підняли знизу, висунулась постать Луї-Здоровила й почувся його голос:

— Чого вам ще треба?

Десь під ним, у самому нутрі драги, щось ворушилось, хтось намагався вислизнути якомога непомітніше. Але дахове залізо загуло під ногами, щось загриміло.

— Хто це з тобою?

— Зі мною?

Мегре уважно роздивився довкола, бо мало не впав у трюм, де багна було не менше як на метр.

Безперечно, тут хтось ховався щойно. Але він уже далеко. Рипіння бляхи долинало вже з протилежного кінця драги. А Мегре не знав навіть, куди можна ступити, не мав уявлення про всі надбудови та палубне обладнання цього апокаліптичного судна, де встиг уже вдаритися головою об якийсь черпак.

— Ну, чого мовчиш?

У відповідь — якесь нерозбірливе бурмотіння, немов Луї хотів сказати:

— Звідки мені знати, про що ви базікаєте…

В такій пітьмі для обшуку обох драг знадобилося б не менше десятка людей. А коли зважити, що тутешні знають кожний закуток, Мегре зрозумів, що мусить відступити. Сіявся дощ, у вологому повітрі голоси було чути напрочуд далеко. Мегре почув, як хтось говорив у порту:

— … якраз посередині фарватеру…

Комісар підійшов ближче. Старший помічник з гаврського пароплава показував щось Делькурові, і той був приголомшений, уздрівши Мегре.

— Важко повірити, що вони її загубили