Іван Павлович Щеголихін - Троє в машині

Лаврівна не образилась. «Ви, молодий чоловіче, тільки починаєте працювати, і у вас, замість досвіду, в голові ще повно книжних аксіом. А я вже п'ятий рік у комісії в справах неповнолітніх». У Дьоміна ледве не вирвалось: «Тоді інша справа!», — але він усе-таки схопився — не личить слідчому ганьбити таку комісію.

Одне слово, просити у неї підтримки було безглуздо, вона людина факту, як і Шупта.

А Шупта казав Дьоміну після його доповідей: «Ти б у другу сім'ю пішов. Там, де троє дітей без матері».

Дьомін гарячкував: «Але я ж не виправдовую винуватих! А Маркс що казав? Держава навіть у «порушникові закону повинна вбачати людину, свою живу частку, в якій б'ється кров її серця». Шупта у відповідь посміхався: «З відзнакою, кажеш, закінчив? Ну-ну». І дивився на Дьоміна скоса, розглядаючи його по частинах.

Лапіна нарешті затримали в Саратові, у родичів, і етапували сюди. Він свідчив, що передав портфель Тані Бойко, просип віднести до себе додому і чекати дзвінка. Він заперечував змову, вона нічого не знала, не такий він тюхтій, щоб розкривати бабі справу, вона або розголосить, або сполошиться передчасно, і справа лопне. Дьомін йому вірив, і Шупта схильний був вірити, але Таня стояла на своєму — знайшла. Ніхто їй не передавав. Так вона заявила на очній ставці з Лапіним. І Лапін одразу ж переграв, примітивно, по-дурному: «Я не їй передавав, іншій чувисі, прізвище забув». Лише б відмовитися, дотриматись традиції. Відмова — як вища мета сама по собі. А що з того вийде барабір, йому начхати.

Втім, як і їй теж. Вона збрехала першого ж дня, а тепер самолюбство не дозволяло відступати. Говорила неправду вперто, торочила одне і те ж, але підозра в брехні ображала її до глибини душі. Можливо, тому, що поступово забувався той факт, що портфель вона все-таки принесла сама. «Я знайшла, я здала вам гроші, величезну суму, а все інше мене не обходить».

Якби вона кохала кого-небудь, то не зв'язалася б з Лапіним. Але досі вона любила тільки себе і нікому не дозволяла до себе доторкатися. Коли Лапін у перший же вечір спробував обняти її у темному під'їзді, вона його так відбрила, що він розгубився, покірно відступив і не став грубіянити. Уже хоча б по цьому вона могла сприйняти його як нормальну людину.

Лапін їй не передзвонив у той вечір, як обіцяв. Портфель стояв на підлозі, коло її ліжка, і ніяких підозрінь не викликав. Вона майже забула про нього.

Наступного ранку прийшла з магазину бабуся і розповіла про вбивство в ощадкасі біля парку. Таня ще лежала в постелі, була неділя, на роботу їй не йти. «Двоє хлопців убили жінку, — тужила бабуся, — троє сиріт залишилось. А ти щовечора гуляєш, я тут сиджу, на годинник дивлюсь та переживаю. Повний портфель з грішми забрали».

Таня заплющила очі й одразу все зрозуміла. Миттю згадала всі подробиці їхнього знайомства. Вже після кіно, пізно, до неї пристало двоє. Від них несло горілкою. Один схопив її під руку, другий під другу. «Ходімо, подружко, не пошкодуєш». А мимо проходили люди — і хоча б що» Вона почала мовчки пручатися, кричати їй було соромно, але ті не відставали, у неї вже кофта вибилась із спідниці, аж тут з'явився Лапін. «У чім справа?» Йому у відповідь: «Чимчикуй собі, не затримуйся!» Лапін ударив мовчки, один упав в арик, другий відскочив. Наче з-під землі, виросли ще троє хлопців — волосся звисає на очі, руки в кишенях. Ті також накивали п'ятами. А Лапін пішов її провести.

Вони зустрілись другого і третього дня. На обличчі Лапіна, в його манерах було щось таке, від чого, коли вони йшли «бродом» чи у натовпі коло «Армана», перед ними неначе утворювався коридор. Дівчина не хотіла думати, чому це так, їй просто подобалось. Вона гадала, що його поважають як спортсмена. А зараз зрозуміла, що його боялися. Нахабні підлітки віталися з ним з якоюсь задирливою хамською улесливістю. Іноді він залишав її, кажучи: «Я на хвилинку», — відходив вбік, і до нього миттю, наче залізні ошурки до магніту, тісно збивались троє-четверо хлопців чи підлітків. І розсипалися, ледве він відходив. І Толик перед ним запобігав, і Марат з ательє — усі.

Його манери, приглушені слова, жести, його друзі з однаковими, наче відпрацьованими, поглядами і навіть його заступництво, — все тепер злилося для Тані водне, у щось чорне, нічне, страшне.

«Коли це сталося?» — спитала Таня у бабусі. «Та вчора вдень, о третій годині, людей довкола повно. А ти до дванадцятої ночі бродиш. Як мені спокійно жити?»

Дівчина підвелася, умилась, причесалась. Пообіцяла бабусі сьогодні нікуди не ходити. «А якщо будуть дзвонити, скажи, немає вдома».

Вона б здивувалась, якби у портфелі виявились книги або які-небудь речі. Але там були гроші та облігації. Для цього він з нею і познайомився, щоб залучити до зграї. Коли передавав їй портфель, обличчя було неначе гіпсове, нерухоме, очі скляні. «Друг до лікарні потрапив, біжу, «швидка» повезла, а туди з речами не пропускають. Візьми до вечора, я подзвоню». Він зник, а вона спокійно пішла додому. Яка дрібниця — портфель до вечора. Спала спокійно, прокинулась спокійно — і ось…

Куди нести? До ощадкаси? Але туди однаково викличуть міліцію, зберуться люди. Ні, краще зразу до відділення, до того, у якому вона три роки тому одержала паспорт.

Вона знала, їй помстяться, але тепер зневажала їх усіх, була ображена — кого він з неї хотів зробити! — і приголомшена настільки, що вже нічого не боялася. Вбивця, кров на ньому. А на ній?..

«Вбивцю не знала, не знаю і не хочу знати!..» — так вирішила вона. Тільки у цьому вбачала хоч якусь можливість стати непричетною. «Не знала вбивцю, не знаю!.. Ніхто не передавав…» Наче впала у тривалу істерику. І торочила слідчому одне й те ж.

Її упертість наче додавала енергії Дьоміну. Він зустрівся з Адаєвим, запросив його посидіти в кафе.

— А чи могли б ви поміркувати в газеті? — питав він Адаєва. — Саме поміркувати. Про долю сучасної дівчини, яка випадково опинилась у такій ситуації.