Альфред Шклярський - Томек у країні кенгуру

експедиції. У міру потреби пароплав змінюватиме місце стоянки. Це дасть змогу вантажити на нього звірів, пійманих у різний час і в різних місцях. Більшість із них важко переносить перші дні неволі. Багато гине через погане транспортування. На «Алігаторі» ж вони почуватимуть себе непогано.

— Чи звірі хворіють під час морської подорожі? — не вгавав Томек.

— Деякі хворіють, проте майже всі роздратовані. При нагоді поговоримо про це докладніше. Зараз ти повинен влаштуватися у своїй каюті.

Вільмовський повів сина до надбудови на верхній палубі. З обох боків вузького коридору були двері, позначені номерами. Вільмовський зупинився на порозі й повідомив сина:

— Перші двері з лівого боку ведуть у каюту капітана. Наступні — в твою каюту. Треті двері ведуть у мою, а останні — в каюту Смуги. Праворуч по коридору знаходяться каюти офіцерів і боцмана Новицького. Решта членів екіпажу розташована поверхом нижче. Там же знаходиться кают-компанія.

Вільмовський зупинився біля входу до каюти Томека й, усміхнувшись, запропонував:

— Мені здається, що найкраще почати ознайомлення з пароплавом із власної каюти. Будь ласка, заходь!

Томек відчинив двері. Коли він оглянув затишну каюту, його охопив подив. Над вузьким, прикріпленим до стіни ліжком, виблискував новенький штуцер.

— Тату, чи все те, що є в цій каюті, належить мені? — запитав Томек, ледве стримуючи хвилювання.

— Звичайно, — відповів батько, — тут ти знайдеш усе, що потрібне людині в експедиції.

— Ірка, Вітек і Збишек луснуть від заздрощів, коли я напишу їм про це! — вигукнув Томек.

— Ти хочеш негайно ознайомитися з пароплавом? — спитав Вільмовський, бачачи, що Томек весь час із нетерпінням поглядає на штуцер, який висів над ліжком. — А може, ти волієш насамперед роззирнутись тут як слід?

— Я думаю, що так буде найкраще. З пароплавом я встигну ознайомитись і потім, — заявив Томек, задоволений пропозицією свого батька.

— Чудово, тоді залишайся тут, а я піду на нараду з капітаном і Смугою. Ми будемо в каюті для курців на нижній палубі. Досить зійти сходами в кінці коридору, щоб потрапити до нас.

— Гаразд, таточку. Я прийду до вас.

Як тільки двері за батьком зачинились, Томек одним стрибком опинився на ліжку. З великою обережністю зняв штуцер із гачка. Зосереджено оглянув блискучу зброю. На обличчі в нього з’явився вираз занепокоєння. Він так захопився штуцером, що навіть не почув, як до каюти зайшов боцман.

— Ого-го! Бачу, що ти роздобув собі чудову зброю, готуючись до експедиції, — загув басом боцман Новицький.

Томек здригнувся від несподіванки й ледве не впустив штуцера на підлогу.

— Я чув, як ви зайшли до каюти, — мовив він на своє виправдання, заскочений раптовою появою боцмана.

— Нічого дивного, братику, — засміявся боцман. — Я можу навіть до сплячого лева підійти непомітно. У тебе гарний штуцер. Мабуть, новий?

— Думаю, що… новий, — підтвердив Томек.

— Зброя цілком сучасна. Мабуть, у Варшаві ти ще не бачив такої, — вів далі боцман і додав: — Ану лишень покажи, братику.

Томек із полегкістю зітхнув і передав штуцер боцманові. Мабуть, той чудово знався на зброї, бо штуцер у його руках раптово ожив, відкриваючи всі свої таємниці. За кілька хвилин боцман розібрав майже всю рушницю, пояснюючи при цьому Томекові призначення кожної її частини. Потім знову зібрав штуцер і запропонував:

— Ну братику, спробуй тепер зробити те саме, що і я. Я чув від твого батька, що ти будеш у нас постачальником свіжого м’яса; отже, ти повинен досконало знати свою зброю, щоб вона тебе не підвела.

На своє велике задоволення Томек уже після третьої спроби самостійно розібрав і зібрав штуцер. Боцман, здавалося, відгадав його приховану думку, бо раптом сказав:

— Тут, на кораблі, є місце, де ми потай від цікавих сусідів зможемо випробувати цю блискучу іграшку. Із завтрашнього дня почнемо вчитися стріляти.

— І про це ніхто не знатиме? — пожвавішав Томек.

— Хіба що який-небудь заблудлий корабельний щур, яких, мабуть, не бракує в трюмі цієї старої галоші. Шум машин заглушить звуки пострілів — ми влаштуємо тир недалеко від кочегарів.

— Ох, як здорово! — зрадів Томек. Відтоді, як він довідався, яку функцію виконуватиме під час експедиції, жодної хвилини не мав спокою. Тому симпатія, яку відчув до боцмана ще в Трієсті, тепер ще збільшилась. Він хапливо почав порпатись у своїй валізці. Вийняв звідти великий конверт і вручив його боцманові.

— Я обіцяв вам листівки з краєвидами Варшави. Будь ласка, виберіть собі ті, які вам найбільше сподобаються, — запропонував він.

Боцман присів біля столика, розклав перед собою всі листівки й довго мовчки розглядав їх. Нарешті почав відкладати праворуч листівки з краєвидами кварталів міста, розташованих поблизу річки.

— Послухай-но, братику, якщо не заперечуєш, то саме ці листівки я візьму собі, — звернувся він до Томека.

— Будь ласка! Прошу дуже! Мене дивує лише те, що ви відібрали собі всуціль краєвиди Повісля.

— Бо я виріс на Повіслі. Там мешкають мої старенькі, — пояснив боцман.

— А ви дуже сумуєте за Варшавою?

— Як риба за водою!

— Чому ж ви не поїдете провідати своїх рідних?

— А ти знаєш, чому твій батько не може повернутися на Батьківщину? — запитав боцман.

— Знаю!

— Зараз ти зрозумієш, чому я не можу поїхати до Варшави, коли я скажу тобі, що мені довелося тікати разом із ним за кордон. Між нами тільки та різниця, що він залишив дома дружину й тебе, а я — своїх стареньких.

Томек здивовано глянув на боцмана. Той після хвилинної мовчанки додав:

— Так, так, після втечі з Варшави нам не дуже-то щастило. Треба було шукати роботу на чужині. Мене щось тягло до моря. Вдалося найнятись на судно. Через декілька років дослужився до боцмана. Щодо твого батька, то він влаштувався на роботу в Геґенбека. Ми з ним зустрілися кілька місяців тому у Гамбурзі. Тоді