Микола Петрович Трублаїні - "Лахтак"

— Ніхто не казав. Він сам додумався. Виміряв.

— Ви про що?

— Про те, що корма вже полізла вгору. Воду вже викачали. А в нас у носовій частині є порожня цистерна на 150 тонн. Стьопа додумався накачати її водою. Це забере три-чотири години і зразу так перехилить пароплав на ніс, як повне відро перехиляє коромисло. Завтра ранком зможемо ремонтувати стерно. Зрозуміли?

— А я думав про координати.

— До чого тут координати? Стьопка про координати нічого не казав. Може, він вам що казав? От, хитрун, догадливий!

Кар, слухаючи цей діалог, сміявся, спершись руками на стіл. Запара пояснив Торбі, в чім річ, і подвоєна радість механіка не мала меж.

Готуючись до ремонту стерна, Вершомет шукав тонкий сталевий трос. Лейте порадив йому зазирнути до боцманської комори. Комора містилася глибоко на носі пароплава, під матроським кубриком. Новий боцман, не гаючи часу, попростував на бак. Прогупавши під вікнами кают-компанії важкими підборами своїх чобіт, — з шкіри морського зайця, — він спустився в кубрик. Там, за напівосвітленим столом, сиділи кок Аксенюк, кочегар Шор та машиніст Попов.

— Чого це вас, духів, сюди до рогатих принесло?

Духи й рогаті — це старі дражливі прізвиська, що ними ще й тепер інколи перекидаються палубна та машинна команди на пароплавах. Духами звалися кочегари, а рогатими — матроси. Пригадавши ці прізвиська, Вершомет, жартуючи, вжив їх. Його й справді трохи здивувало, чого це кочегари і машиніст опинилися в приміщенні матросів та ще й без жодного матроса.

— А, новий начальник, наше вам поважання. Дуже раді! — з добре захованою іронією привітав кок Вершомета, натякаючи на призначення мисливця боцманом.

— Ну, ну, — добродушно відповів на це мисливець. — Може, хочете до мене в палубну команду?

— Ні, дякуємо красно. Нам і в кочегарці добре. Там хоч для себе борщ зварити можна.

— Ач, камбузна кішка. Кому що, а йому борщ у голові.

— А тобі, дядьку Юрій, аби жарти. Краще скажи, що це за порядки новий капітан запроваджує. Де це видано, щоб кока в кочегари переводити? А команда що, сухарі гризтиме? Де це видано, щоб хлопчиська юнгу висувати в судновий комітет? Що він тямить? Та скажи ще — чи годилось цього пришелепуватого Лейте помічником капітана робити? Чи не краще було б тебе, досвідченого полярного мисливця, шанованого нами, на цю посаду настановити? Ну, і я ж знов, не один рік плаваю, теж міг би пораду дати… а мене не спиталися.

Кок, розпалюючись, викладав свої образи. Його очі блищали, з рота від люті бризкала слина.

Кочегар і машиніст дружно підтакували кокові.

— Чому штурман під час авралу нам горілки не видав? — аргументував Шор, чухаючи свого прищуватого носа.

— А хіба б з мене був поганий механік? — натякнув на свої претензії Попов.

Вислухавши скарги всіх трьох, Вершомет протяжно свиснув і відповів усім трьом.

— Очевидно, штурман вирішив, що краще нам кілька днів гризти сухарі, ніж щоб за кілька день нас гризли полярні краби.

— Ти теж за нього руку держиш? — просичав розлючений Шор.

— Не маю часу з вами сперечатися.

Новий боцман відкрив люк, який вів униз у комору, де лежав різний шкіперський припас, в тому числі й потрібні йому сталеві троси. Включивши переносну електричну лампу-летючку, він поволі зійшов по східцях до комори.

У вузькому проміжку між бортами, що сходились тут, за залізними колонами, які підпирали палубу, лежала купа різноманітного шкіперського добра. Бухти добротного манільського каната, сталеві троси, бочки з вапном, цементом, каустикою, банки з фарбою, ящики з столярським інструментом і тисячі різних речей, що часто бувають потрібні на пароплаві й які знайти можна лише в боцманській коморі.

Вершомет нахилився над сталевими тросами. За кілька хвилин він вибрав трос потрібної йому товщини й довжини. Скрутивши трос, як треба було, він випростався, щоб лізти наверх, коли раптом над головою його щось гупнуло, а навколо все занурилось у темряву. Вершомет з несподіванки заточився і сперся плечем на залізний стовп.

— А бодай би ти був ікла обламав! — вилаявся мисливець. — Що за хуліганство?

Він зрозумів, що люк, крізь який він спустився в комору закрили і лампочку виключили. Це міг зробити лише хтось із тих, хто сидів у матроському кубрику. Не випускаючи з однієї руки сталевий трос й погаслу лампу-летючку. мисливець другою рукою намацував собі шлях між бочками, ящиками, канатами і залізом. Ступивши на маленьку драбинку, почав підійматися вгору, доки не стукнувся головою в дверцята люка. Тоді підняв руки вгору, пробуючи їх підняти. Але відчув, що дверцята піднялися не більше як на чверть дюйма, а далі не йшли. Щось міцно тримало їх.

«Невже засунули на засув?» — подумав мисливець і, поторсавши ще кілька разів, переконався, що так воно й є.

— Який же це негідник, хотів би я знати, — промовив сам до себе Вершомет, і на думку йому спав кок Аксенюк. Він спробував постукати в дверцята кулаком, але стук був такий слабкий, що він зразу ж перестав. Спустившись униз, він поклав на підлогу трос і лампочку. Тоді витяг з кишені сірники й засвітив. Полум'я це було замале, щоб добре освітити приміщення. Вершометові здалося, ніби він сидить у глибокому льохові. Спересердя стукнув ногою і кинув сірника. Світло згасло, і знову запанувала темрява. Вершомет вслухався, чи не чути тут чого. Але почув лише пищання пацюків та глухе шарудіння криги об