Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

коли б війна скінчилася до того, як їх випустять. А самі ви, пригадую, служили тоді в якомусь московському госпіталі. На фронт не потрапили?

— Потрапила. Наш госпіталь тоді ж послали на Західний. А тут опинилась, як і ви, після поранення, — додала вона. — А потім тут і залишили.

— Куди вас поранило?

— У груди, в плече і в обличчя, коли бомбували госпіталь.

Він скривився.

— Чого ви скривились?

— Не можу звикнути, що вбивають і ранять жінок.

Хоч пора б уже. У мене в армії їх ні мало ні багато… — Він не договорив, подивився в її обличчя і, здається, тільки тепер побачив той досить помітний шрам над бровою, про який вона пам’ятала, вважаючи, що цей шрам псує її. Оце і вся їхня перша розмова, після якої було багато інших, інколи зовсім коротких — коли він приходив до неї на огляд чи на лікувальну гімнастику, — а інколи довгих, коли вони кілька разів гуляли після вечері в парку.

Вчора, коли вона вперше покликала його до себе, їхня розмова почалася з запитання, яке все одно рано чи пізно довелося б поставити йому:

— Чому ви мені тоді сказали неправду про Баранова?

— Неправду? — не заперечуючи й не стверджуючи, перепитав він. — А хто сказав вам правду? З ким розмовляли після мене?

— Зі Шмаковим, з вашим комісаром.

— Коли з ним розмовляли?

— У сорок другому році.

— Давно не чув про нього. — Він нічого більше не сказав, ніби вважав це вичерпаним.

Але вона так не вважала й знову спитала в нього про те саме: чому він сказав їй тоді неправду?

— А ви що, неодмінно тоді хотіли від мене правди?

В його очах промайнув відблиск чогось жорстокого, що часом і раніше прохоплювалось у нього в розмовах з нею, нагадуючи, що цей чоловік здатний не тільки жаліти людей, а й посилати їх на смерть.

— Так, я хотіла правди, хоч і боялась її. Принаймні брехня мені була не потрібна.

— А мені здалося — потрібна. Бодай для сина. Після того як дізналися від Шмакова, написали синові про все, як було насправді?

— Ні, не написала. Але згодом, коли зустрілася з ним, сказала. Він найрідніша мені людина, і я не могла змусити його думати інше, ніж думала я.

— Не пожаліли його.

— Я його люблю, а не жалію.

— Може, й правильно ви зробили, — сказав він. — Мене дружина лаяла тоді, що я вам збрехав.

Він не сказав: «Моя покійна дружина», — але вона знала, що дружина його померла. І знала коли. Про таке в госпіталях і санаторіях знають з першого дня.

Вона ніколи не бачила покійної дружини Серпіліна і зараз не хотіла уявляти, якою вона була, його жінка, і яка була на вигляд. Але, почувши відповідь Серпіліна, подумала про неї, що, мабуть, це була сильна жінка, йому до пари. Подумала про неї, як про саму себе, а про нього, як про людину, котру добре знає. Вона розуміла, що до кінця оцінити моральну силу такої людини, як Серпілін, можна тільки там, на фронті, де він воює, а не тут, де він лікується, але все одно відчувала в ньому цю силу. Їй подобалось, як він ходить по алеях Архангельського швидкою, негенеральською ходою, в своєму старому синьому лижному костюмі, про який чи то серйозно, чи то кепкуючи каже, що колись здавав у ньому норми на значок «Готовий до праці й оборони». І в його ході, і в його мускулястій, широкоплечій постаті відчувалась неабияка витримка, пов’язана в таких людей, як він, не так з фізичним здоров’ям, як із силою духу.

Подобалось їй і його довгасте, зовсім не гарне, але мужнє й розумне обличчя, і очі, в яких десь углибині стояла печаль, і коли він усміхався, і коли гнівався, як це було вчора, коли вона сказала, що там, на фронті, бували в неї приступи гніву на них, на генералів, коли в госпіталь день у день, ніч у ніч надходили й надходили, немов по конвейєру, пошматовані, порубані осколками, посинілі від контузії, понівечені людські тіла, що всім своїм виглядом благали врятувати їх. І так кожен наступ…

— Невже ви не можете воювати якось інакше, якось краще, щоб усього цього було хоч трошки менше? — спитала вона, подумавши в цю хвилину не тільки про тих тяжкопоранених, котрі найчастіше потрапляли до неї, як до провідного хірурга, а й про тих двох, які ще жодного разу не лежали ось так ні на чиєму операційному столі, про власних своїх синів.

— Мабуть, не можемо, не здатні, — сердито відповів Серпілін. — І ніколи не будемо здатні зробити так, щоб ви не мали роботи, — додав він ще лютіше, — хоч би як намагались. А коли гадаєте, що мало стараємось, робимо хоч на копійку менше того, на що здатні, то візьміть і плюньте мені в пику, ніж ось так розмовляти. Яка може бути зі мною розмова, коли ви так думаєте? — сказав він нещадно, а в очах, десь у самій глибині, так само бриніла печаль.

— Я так не думаю.

— А коли не думаєте, то не базікайте на такі теми, що від них і без вас три роки душа болить. І болітиме до останнього дня війни. Або хоч тримайтеся від них подалі, доки обстановка дозволяє.

Її вразило не те, що він урвав її й сказав «не базікайте», а ці останні слова — про обстановку. Вона почула в них незаслужений докір собі, що вона зараз тут, у Архангельському, а не на фронті.

— До вашого відома, — сказала вона зло й спокійно, — я тиждень тому пройшла медичну комісію й написала рапорт: прошу відправити мене знову в армійський госпіталь. Ще якісь запитання є?

— Пробачте. — Він відчув глибину її образи. — Може, я висловився по-дурному, але й ви мої слова теж не так уже й розумно сприйняли. Як ви могли