Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

подумала, що її чоловік, полковник Баранов, міг кудись написати про свою розмову з комбригом Серпіліним, не думала тоді й не думала зараз. Вона просто жахнулась: тільки-но говорили, сперечалися, тільки-но її чоловік гнівався на Серпіліна, обурювався — і ось його вже немає…

Дізнавшись про арешт, її чоловік розвів, руками й сказав: «Догрався», — так, наче тільки цим усе й могло скінчитися.

Потім, заднім числом, згадуючи оте «догрався», вона запевняла себе, що її чоловік не міг бути причетним до того; якби був причетний, не наважився б сказати при ній того слова.

Вона думала так, але Серпілін міг думати інакше.

А може, й думав.

Та незабаром усе те відсунулось кудись далеко, бо сталося нещастя в їхній власній родині, і її чоловік перед лицем того нещастя повівся так, як, їй здавалося, не міг і не повинен поводитись мужчина.

Забравши з собою молодшого сина, вона поїхала до своєї матері в Саратов і вже другий рік жила й працювала там, майже привчивши себе до самотності, коли Баранов приїхав по неї і вмовив її повернутись.

У день його приїзду туди, в Саратов, вона гостріше, ніж будь-коли, відчула, як дуже він її кохає. Нелегко усвідомити, коли в тебе самої на той час лишилося саме тільки почуття жалю сильного до слабкого та звична потреба близькості, від якої вже не зазнаєш того щастя, що було раніше.

Є жінки, які навіть відчувають потребу бути сильнішими від чоловіка. Вона знала жінок, для котрих якраз це становило основну гостроту щастя, але сама вона не належала до них. Життя на правах сильнішого виснажувало її безглуздістю душевної нерівноправності.

А потім почалася фінська війна, і полковник Баранов поїхав на ту війну. Він три місяці воював там у оперативному відділі однієї з армій, а вона й діти боялися за його життя й чекали від нього листів.

І він повернувся, і не просто так, а з орденом на грудях.

А коли після перших радощів такої зустрічі вони лишилися на цілу ніч, до ранку, вдвох, без дітей, та ніч була жахливою, бо в нього сплохували нерви і він на правах слабкішого, на яких уже звик жити біля неї, почав, захлинаючись, говорити, говорити без угаву, майже в істериці від усього, що він бачив на фронті.

Він потрапив не на Карельський перешийок, де після безладдя перших тижнів, почавши заново, хоч і дорогою ціною, все-таки зробили все, що треба було зробити. Він потрапив на північ, у Карелію, в ту найнещасливішу з усіх армій, на яку спочатку дуже покладались, але яка так і не встигла зробити нічого значного, а зазнала втрат більше від інших.

Те, що він розповідав про велику кров — досі вона від нього завжди чула тільки про малу, — не так уже й здивувало її, бо вона була хірургом у госпіталі й знала, скільки поранених надходило з тієї війни. Але те, як він говорив про наше невміння воювати, з яким самоопльовуванням і зневагою не тільки до інших, а й до самого себе розповідав про це, вразило її. Вона відчула не тільки силу потрясіння, яке він пережив, і його власну слабкість перед цим потрясінням.

Вона слухала його й мовчки згадувала все те, зовсім не схоже, що він розповідав їй про майбутню війну за рік, і за два, і за три перед тим.

Виговорившись і знесилившись, чоловік тихо й страшно шепотів про те, що згодом ще кілька разів повторював їй у хвилини відвертості, які збігалися в нього з хвилинами слабкості:

— Боюся німців. Якщо нападуть на нас у нашому нинішньому становищі, то навіть не знаю, що вони з нами зроблять!

Так, це було тієї ночі. І вона пам’ятала про це в сорок першому році, коли проводжала його на війну. Її охоплював не тільки страх жінки, матері двох його синів, а й інший страх: який він буде там, на цій, мабуть, справді-таки страшній війні? Адже він так боїться її, хоч, від’їжджаючи, поводився, як і всі інші люди!

І ось минуло три роки війни, і вона, втративши чоловіка, вирядивши на фронт старшого сина й сама пробувши там два роки з трьох, зустріла свої сорок років тут самотня, в цій казенній кімнаті, і, крім своїх синів, котрі не могли приїхати, бо один був на фронті, а другий у військовому училищі, хотіла бачити сьогодні тільки одну людину — Серпіліна. Людину, яку вона заново пізнала тут усього лише двадцять днів тому. «Ні, дев’ятнадцять», — полічила вона й згадала, як він сидів перед нею першого дня в операційній, відпочиваючи од болю після того, як вона зняла з нього нерухому пов’язку й оглянула ключицю. Всміхнувшись крізь біль, який ще не минув, він сказав, що в нього терпнуть пальці, й уважно подивився на неї.

— Я вас добре пам’ятаю, ви були в мене дома в грудні, сорок першого.

— Була, — сказала вона.

— Тільки в першу мить засумнівався, бо у вас тепер інше прізвище. Вийшли заміж?

— Ні, — відповіла вона. — У мене завжди було інше прізвище. Коли я вискочила в двадцять другому році за військового, то не захотіла смішити своїх батьків, взявши прізвище чоловіка. Вони в мене обоє із земських лікарів, люди вільних поглядів, самі розписалися тільки в тридцять другому році, коли треба було одержувати паспорти.

Так і живу з дівочим прізвищем. А вам тоді назвалась Барановою, щоб ви зразу зрозуміли, хто я.

— Де ваш син? Воює?

Виявляється, він пам’ятав про те, що вона сказала йому тоді про старшого сина. Вона відповіла, що її син тепер старший лейтенант і воює на Третьому Українському фронті, в протитанковій артилерії. І його ні разу ще не поранено.

— Бачили з того часу?

— Один раз.

— А молодший?

Виявляється, він запам’ятав і це, про молодшого. Вона відповіла, що молодшому сповнилося сімнадцять років і він вступив до артилерійського училища.

— Взагалі правильно. Добре було б,