Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

— Червоношкірий непогано нас обдурив, але так нам і треба, — коротко висловив Адамс Джімові свою думку.

По тому він спустився сходами вниз. Вони вели не просто у двір, а до кабінету коменданта. Коли Адамс зайшов туди через проміжні двері, приміщення вже не було порожнім. На лаві біля вікна сиділа Кет, дочка майора. Вона, видно, трохи заспокоїлась після нічного переляку, і на обличчі її грав легкий рум'янець. Кет їла суп з горохом, що його, певно, приніс якийсь уважний раурайтер. «Шкода такої нівроку здорової дівчини, — подумав Адамс. — Коли б вона тільки знала, який має кумедний вигляд в преріях у цій довгій спідниці!» Він не мав наміру ані привітатись, ані затримуватись біля неї, але дівчина сама заговорила до нього. Звичайно, їй хотілося знати, що сталося.

— Червоношкірий і його кінь утекли, — коротко сказав Адамс.

— Та не може бути, — промовила вона. — Невже червоношкірі здатні нас перехитрити?

— Іноді здається, що так, і в цих місцях ви мусите швидко звикнути до цього, бо вам доведеться пережити чимало несподіванок, які можуть завдати шкоди вашим нервам.

— Я невдовзі розмовляла з генералом Бентіном, — вела дівчина далі, думаючи, що це знайомство справить на юнака відповідне враження, — він вважає сіу найхоробрішими воїнами у світі.

— Це, мабуть, вірно, і Бентін ще матиме нагоду відчути це на собі. Оскільки мені відомо, він теж має взяти участь у війні проти сіу-дакота.

— Так, він командуватиме загоном.

— Звісно, командуватиме. Мені й на думку не спадало, що він, чого доброго, сам воюватиме. Хоча в прерії не можна передбачити, в яке становище потрапиш. І от раптом опинишся, як молода дама, в довгій спідниці серед червоношкірих мисливців за скальпами…

Кет засміялась.

— Вам не подобається моя довга спідниця? Я її теж не люблю. Але мені довелось тікати від тітоньки Бетті. Вона не дозволяла мені їхати сюди з транспортом. Можу виправдатися лише тим, що мене саме запросили на каву… я не могла вийти в амазонці, бо це б їй одразу впало в око… Тому й сиджу тут у довгій спідниці.

— Скажу вам лише, що ваша тітонька Бетті значно розсудливіша за вас, — коротко зауважив Адамс. Тільки цього ще йому бракувало — розважати балачками розпещену дівчину.

Кет пильно подивилась на нього.

— Я бачу, що затримую вас, — сказала вона, — але все ж таки попрошу вас відповісти ще на одне питання. Ви сказали: «Опинишся в довгій спідниці серед червоношкірих мисливців за скальпами». Невже індійці справді скальпують і жінок?

Адамс вагався.

Сказати їй правду? Звичайно, правду. Він був саме у відповідному настрої.

— Червоношкірі не скальпують жінок і дітей. Може, вони вас і вб'ють, коли трапиться нагода, але вам нічого боятися скальпування. Це, між іншим, безболісна процедура, бо шкіру знімають лише з мертвих. І якщо ви захочете коли-небудь поглянути на скальпи індійських дітей та жінок, то нехай ваш батько покаже вам. Він скуповує їх за добрі гроші.

Кет схопилася з місця.

— Хто ви такий?

— Мене звати Адамс.

— Адамсе, адже це неправда, що ви сказали. Мій батько християнин, — насилу промовила дівчина здавленим голосом.

— Саме від панотців-пілігрімів і походить цей «добрий» звичай. Індійці скальпують лише чоловіків заради слави. Ми скальпуємо всіх за гроші. Щоправда, не офіційно, а потай і на власний розсуд. Ваш батько ненавидить червоношкірих, він каже, що вони вбили його матір під час винищення дакотів чотирнадцять років тому, в 1862 році в Міннесоті. І він ніяк не може вгамувати жадобу помсти. Тому й платить, коли йому приносять скальпи. Ну, то тепер ви все знаєте. Бажаю вам смачного.

Адамс вийшов з кімнати, навіть не попрощавшись, як того вимагала ввічливість. Кінець кінцем, дівчина не винна, що не розбирається в цьому. Так вже її виховали.

Надворі тим часом пролунав сигнал збору. Усі раурайтери і солдати знову зібралися. Майор Сміт, бажаючи здійснити свій попередній намір, віддав наказ виступати на переслідування грабіжників боєприпасів. Але дорогий час уже було згаяно. Токай-іхто домігся цього своєю відважною витівкою у форті. Як і раніш, Адамс одержав наказ залишитись з дванадцятьма чоловіками у форті. Про лейтенанта Роуча більше не згадували. У Адамса була підозра, що він забрався в комендантову спальню і уклався на єдине у форті зручне ліжко.

Коли загін під командою майора виступив і зник по той бік річки між пагорбами прерій, Адамс обійшов увесь форт. Він розставив вартових біля бійниць у частоколі, послав зміну Джімові і звелів Томасу і Тео зварити для всієї команди суп у великому казані на вогнищі біля насоса. Давши необхідні розпорядження і все оглянувши, а також знайшовши Роуча на комендантовому ліжку, Адамс знову подався до обох своїх підручних. Вони вже налили у казан води і приготували дрова.

— А що, м'яса немає? — запитав Томас невдоволено.

— Та в нас же є солонина.

— Е, це не те, що соковите бізоняче ребро!

— Безумовно, але ви самі зможете його роздобути, тільки-но з'являться бізони. Правда, вже давненько не видно жодного бізона. Мабуть, усіх розігнала Тихоокеанська залізниця.

Адамс запалив люльку. Всі довго мовчали. Ніхто не хотів перший починати розмову про те, що усіх трьох найбільше хвилювало, навіть значно більше, ніж небезпека, в якій опинився форт з таким незначним гарнізоном.

— Чи в тебе вже є досить грошей? — нарешті запитав Томас напрямки.

— Ні, — Адамс опустив очі в землю.

— Тоді буде запізно.

— Я знаю. Вас прислав батько?

— Ні, ми самі пішли, бо вже несила було на все це дивитись. Ми зустріли Червоного Лиса, і він нам сказав, що ти