Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

користувалися нею, вправляючись у мистецтві верхової їзди. Особливо вона полегшувала їм бокове звисання з коня. Жеребець, здається, не погодився з такими заходами вершника. Він неспокійно замотав головою, заграсував, забив непідкованими копитами у тверду землю і, зрештою, спробував вхопити рушницю зубами. Але це йому не вдалося, бо вуздечка рвонула його морду назад. Він здибився і став прямо, як свічка. Індієць і кінь являли собою видовище, що примусило забитись швидше серце кожного вершника. Мустанг вивернув очі і, сердито. блискаючи білками, прищулив вуха. Це не віщувало нічого доброго.

Гиканням і лайкою супроводили чоловіки це хвилююче й захоплююче видовище. Усі вони були добрими вершниками, і немало хто з них за мирного часу, ще пастухами, вмів об'їжджати диких коней і завойовував призи на великих змаганнях з верхової їзди. В них пробудився спортивний інтерес і почуття товариськості вершників прерій, коли вони побачили, як майстерно вправляється вождь з конем. Без стремен, лише міцно стиснувши ногами боки тварини, сидів він на своєму жеребці, що здибився і вишкірив зуби, наче розлючений тигр.

Біля самих воріт буланий раптом повалився на землю. Вершник спритно встиг одскочити. Увесь напружившись, він пригнувся, чекаючи моменту, коли підніметься вже зовсім оскаженілий жеребець, бо під час падіння його ударила прив'язана до загривка рушниця. Ось несамовитий диявол зірвався на ноги. Та тієї ж миті вершник уже сидів на його спині.

Солдати і раурайтери чекали, що дакота зараз же пронесеться крізь ворота, і прицілились. Але мустанг, мов вихор, помчав знову на задній двір і там, не знаходячи виходу, шалено закружляв по колу. Здавалося, вершник втратив над ним владу. Кінь поніс, і ніхто не сумнівався, що він спробує втекти крізь відчинені ворота в прерію. Раурайтери, збившись докупи, утворили щільну стіну, щоб на всяк випадок затримати індійця, коли той втікатиме. У Адамса майнула думка, що, певно, непокоїла й інших: видовище здибленого коня і спритного вершника, який намагався його приборкати і щойно впав перед очима у всіх, справді було лише хитрим маневром, з якого індієць хотів скористатися, щоб повним галопом прорватися крізь ворота.

Прищулившись, солдати прикипіли очима до прицілу і поклали палець на спуск курка.

З вишки почувся вигук, скоріше якийсь дивний звук, ніж слово. Що це — здивування, переляк, радість чи пересторога? Певно, на задньому дворі щось скоїлось. Тупотіння копит стихло. Може, кінь звалився разом з вершником? Вартові біля частоколу, яким було видно задній двір, в один голос скрикнули, і ту ж мить за будинком коменданта знову почувся шалений галоп. Показався жеребець без вершника. Мов вітер, вилетів він крізь ворота і, легко прорвавши загороджувальний цеп раурайтерів, понісся у вільні прерії. Вершники зараз же повернули коней і погналися за буланим. Оглушливо тупочучи, мчали вони за ним з розпущеними ласо. Але ні прокльони, ні ласо вже не могли наздогнати коня, що, не маючи на собі вершника, залишив далеко позаду своїх переслідувачів.

— Віслюки, — почувся каркаючий голос Томаса, і лише тепер Адамс помітив, що обидва брати стоять біля нього.

Знову пролунав крик з вишки, за ним постріл і знову крик. Джім перехилився з вишки, ніби хотів кинутись униз.

— Дивіться! — закричав він. — Індієць у воді. Через стовпи перескочив!

Солдати і раурайтери у дворі аж заревіли від несподіванки. Вартові біля частоколу прицілилися і дали кілька залпів у напрямі річки. За наказом майора переслідувачі мустанга повернулись назад і подалися на розшуки індійця в річці. Адамс прожогом кинувся сходами на вишку д Джіма.

— Чоловіче! — гукнув він до нього. — Що тут скоїлося? Як вдалося червоношкірому перескочити через частокіл?

Джім стріляв по річці і уривцем розповідав.

— Червоношкіра бестія! — обурювався він. — Ну хто міг гадати, що він отаке устругне? Він звалився на задньому дворі із своїм клятим конем… Ну, думаю, скрутив собі в'язи, і кричу, щоб ви стежили за конем… Ви його випустили з очей… Червоношкірий лежав на землі, мов мертвий… раптом зірвався на ноги… а то, бач, тільки прикидався, хитрун… розігнався в своїх м'яких черевиках, стрибнув на стовпи, не збагну і як… просто наче на крилах злетів… вхопився за вістря і перемахнув на той бік… Я ще не мав права стріляти через безглузді вигадки майора… І червоношкірий кинувся з частоколу просто у воду… Йому якраз пощастило, вода сягає зараз аж до самих стовпів. Але ж там неглибоко… Мені здається, що він однаково скрутив собі в'язи, коли й не шубовснув сторч головою… Проте я не дуже покладався на це… Я все одно стріляв…

— Не влучив?!

— Як я міг влучити, мій любий друже, коли червоношкірий так спритно пірнув біля самісінького частоколу? Де вже мені було звідси влучити в нього? Адже ще не винайшли рушниці, яка б стріляла з-за рогу. Може, йому влучили пострілом у ступню або в литку. Так мені здається.

Адамс кинув погляд на річку. В цю пору вода була холодна, як крига, бо з гір збігали потоки талого снігу, і в такій воді навіть дакота довго не витримає. Все одно йому доведеться вийти з річки, і це буде вирішальний момент. Та чи далеко вже встиг він запливти вверх або вниз за течією? Цього ніхто не знав. Індійці — чудові плавці й нирці. Адамс подумав, що солдати засіли по берегах на занадто короткій відстані, і краще б розтягтися далі в обох напрямках річки, щоб спостерігати за індійцем. Проте він не мав анінайменшого бажання давати майорові будь-які поради щодо цього. Хоч хлопець і був задоволений, що Сміт провчив лейтенанта Роуча, однак він гнівався і на самого Сміта. Старий мав непогану вдачу, але перебував у полоні невірних понять. Протягом двох минулих років Адамс щоразу стикався з цим, і завжди в ньому боролися два почуття — симпатія і антипатія до майора. Сьогодні Сміта з його так званими поглядами на честь пошили у дурні, і до того ж він без усякої потреби ще більше розлютив запеклого ворога, не завдавши йому ніякої шкоди. Адже червоношкірому, незважаючи на все, пощастило втекти. Адаме в душі радів. Хоча хлопець теж боявся цього супротивника, але він привів його у форт