Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— За тебе?! — Агата дивиться на неї, наче та з дуба впала. — Ти що, здуріла?!

— Тоді вимагай від того, за кого ти голосувала.

— Ти що, нічого не тямиш у демократії? Твій занюханий обов’язок — представляти мої інтереси, голосувала я за тебе чи ні, ясно?! — Агата зверхньо дивиться на Клаудію й розвертається. Напевне нічого із цього не вийде, але вона ще трохи помучить гладуху. Нехай знає, що бути старостою — це не мед їсти.

Міс Тропік отримала дозвіл на вбивство. Бо як інакше назвати те, що вчителька прагнула будь-кого якомога швидше завалити? Хімія, кому воно потрібно? Гидота така, усі ці символи, реакції, формули. Увесь 2-Б страждає від алергії на міс Тропік і хімію. Неймовірно, але це стосувалося навіть Зоськи. Хімія їй не йшла. «Не йшла», тобто в неї була четвірка. Зрештою, єдина. Ця четвірка дуже погано впливала на її середній бал і була причиною постійного зубріння. В Агати був трояк, і вона цим не переймалася. Клаудія боролася з одиницями. Кожне питання закінчувалося словами: «Сідай, одиниця!» Кожна контрольна: «Кліщ — одиниця!» Хімічка довела її до того, що перед кожним уроком хімії Клаудію нудило. Отож вона йшла до медсестри або сама призначала собі протиотруту: тікала зі школи або сиділа в тубзику. Відсутність без поважної причини все-таки краща, ніж п’ята, шоста чи сьома одиниця.

Протягом усього першого класу міс Тропік бавилася Клаудією наче кіт мишкою, знущалася з неї, ніби бажаючи щось довести самій собі. Але ж і так усі знали, що буде, як завжди.

— Кліщ. Що ти можеш сказати нам про воду? — мовби знехотя питає вчителька.

Клаудія підводиться повільно, ду-у-же повільно.

— Вода… ну… вона… — Клаудія безпорадно роззирається класом, сподіваючись допомоги, будь-чого, безгучної підказки самим вустами, яку вдасться повторити. Зрештою, вона може повторити будь-що, розумне чи дурість, бо перебуває в такому стані, що здається, навіть забула, як її звати.

— Ну, вода, вода…

— Вода, вода, ашдвао! — засичав хтось іззаду, здається, Артур. Решта гортає зошити, у яких вони нічого досі не записали, тож сторінки порожні, як і їхні голови. Лише Зоська не розгубилася й принесла зошит із першого класу, але вона ніколи не підказує.

— Ну? — Тропік зиркнула на Клаудію поверх окулярів.

— Ну, вода утворюється… як продукт… утворюється, якщо поєднати…

— Вступ чудовий, будь ласка, по суті. Н2О — що це таке?

— Н2О? — Клаудія геть спантеличилася.

— Ти мене запитуєш? — знову погляд з-над окулярів. Клаудія зацьковано роззиралася класом. — Що ж, я думала, що у твоїй голові після канікул дещо залишилося. Але здається, перед нами наступний рік праці на неораній ниві. Сідай, Кліщ. Хто скаже? Вротек?

З виразом обличчя, наче вона робить велику ласку, Агата підвелася й відповіла. Клаудія сиділа, похнюпившись і намагаючись змиритися з першою і, мабуть, не останньою одиницею навпроти свого прізвища.

Виходячи на перерву, розлючено глянула на Агату.

— Ну, що? Задоволена? І що би сталося, якби ти мені підказала?

— А що би тобі сталося, якби ти час від часу щось вивчила, принцесо? — ущипливо мовила Агата. Вона її не розуміла, бо де ж Агата принизиться до розуміння Клаудії, тож Клаудія й не намагалася пояснити, що вона нічогісінько, абсолютно нічогісінько не тямить у тій хімії, і нічого не запам’ятає, навіть якщо зубритиме тиждень. Зрештою, немає чого казати. Її одиниця — її проблеми. Допомоги вона не шукає, бо в кого? Відвернулася й пішла геть. Цікаво, чи їй полегшало?

Від самого ранку Зося живе лише одним: прослуховуванням у шкільному театрі. Вона страшенно хвилювалася, що подала свою кандидатуру. Її то трусило, немовби від холоду, то кидало в жар, руки тремтіли, голос зривався, у горлі пересохло. А йшлося лише про те, щоб піти до вчительки Камінської й віддати тексти, які Зося декламуватиме. Натомість мала отримати аркушика з номером і часом прослуховування. Усе було визначено наперед. І саме це найдужче Зосю лякало. Вона була переконана, ладна навіть закластися, що облажається. Але прагнула, усім серцем бажала, знала, що мусить себе перевірити, усупереч усьому й усім. Усупереч собі, батькам, усупереч тим, хто вже в театрі й хто лише дивитиметься на неї, а тоді коментуватиме її помилки, усупереч таким, як і вона, хто домагатиметься прийняття до театру й дивитиметься на неї скоса.

Усі дні перед кастингом Зосі здавалося, наче кожна її нога важить тонну, ніби вона бреде по в’язкій, липкій трясовині, її слух і зір наче притупилися, немовби все спрямувалося досередини, щоб переконатися, на яке божевілля вона здатна. Чому серце так шалено стугонить? Усе, що відбувалося довкола, доходило до неї із запізненням, дівчина замалим не схопила одиницю за неуважність на математиці. На її місці кожен би вже отримав «незадовільно», але Зосі якось минулося. Абияк, з учительськими підказками відповіла на питання і, не отримавши жодної оцінки, спаленівши, сіла на місце за партою. Усе це давалося взнаки. Та найгірше було попереду.

Якби вона могла подивитися на все це збоку, сказати собі, що нічого не станеться, якщо хтось виявиться кращим за неї; що можна знову спробувати за рік. Проте невідомо, чому Зосею оволоділа думка, що вона МУСИТЬ, тепер і лише тепер. Може, вона трохи набридла сама собі, ця сіра мишка, якою Зося завжди була на уроках, хотілося показати всім, що може бути іншою, кращою, аніж їм здається, не зубрилкою. Вона так хотіла їм сподобатися. Бо до шкільного театру пані Камінська не брала абикого. Часом лише когось одного на рік. Іноді взагалі нікого. Критерій був один: талант. А звідки можна дізнатися, чи ти його маєш? Як це визначити? Цього Зося не знала. Тому страх пронизував їй серце, бо вона вже призвичаїлася до думки, що після цього кастингу в школі для неї почнеться нове життя.

Для прослуховування вона підготувала уривок з «Маленького принца», якісь вірші Шимборської і — це було справжнє божевілля — славетний монолог Папкіна з «Помсти». Що її до цього