Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

І вона встає. Ще не зовсім оговтавшись від сну, умивається, вбирається й виходить з дому. У роті пересохло, у голові — суцільна каша. Вона не дуже пригадує, що робила вчора. Тобто знає, що могла робити, бо все завжди виглядає однаково: спершу трохи танцюють, щоб розкрутитися, посьорбують якесь вино чи ще щось. А розпалившись, шукають куточка для себе й більше їх нічого не цікавить. Усе круто, суперово. Але зараз їй хочеться спати, лише спати. Прокинутися опівдні, потягнутися й знову задрімати.

Вона доходить до костьола майже на автопілоті, заходить до захристії, де ксьондз, почувши, як вона розспівується перед службою, погладить дівчину по волоссю:

— А от і наш соловейко!

А вона, неуважно слухаючи месу, чекатиме своєї черги. Псалом, який Клаудія проспіває своїм чистим сопрано, полине понад вірянами, наче втілення їхніх високих прагнень, осяйний міст, що веде до Господа. Потому знову замкнеться в собі, аж до Kyrie.

Клаудія не усвідомлює, який скарб носить у собі. Дивовижний голос для неї швидше прокляття й тягар. Люди нею захоплюються, а її це хіба що сердить. Зрештою, ніде, крім костьола, вона не має нагоди заспівати та, мабуть, і не хоче. А ці недільні ранки — то справжня кара Божа. Коли-небудь усі дізнаються, яка вона насправді, ото буде сміху! Тим часом Клаудія прийме причастя. Вона знає, що від неї цього чекають, тож не переймається вчорашнім. Вона вже встигла про все забути. Краще підійти до вівтаря, висолопити язика та й по всьому, аніж виправдовуватися потім перед ксьондзом у захристії.

— А ти, дитино, що накоїла, чому до причастя не підійшла?

Краще, щоб таких питань не виникало. Тим більше, що служба й причастя вже позаду. Клаудія повертається додому. Як була, в одязі, падає на ліжко й спить до полудня.

Понеділок і перший тиждень контрольних. Жодних поблажок, учителі наче змовилися, може, так кайф ловлять? Буде те, що й завжди: переконаються, що вони мали рацію, бо ніхто нічого не знає. А найдужче їх дратує те, що ніхто, крім Зоськи, цим не переймається. Двійка — це теж оцінка, власне, двійка чи четвірка, яка різниця? Тим більше на початку семестру. Щось там залишилося в пам’яті з конспектів, решту можна списати, якось воно буде. Кого цікавить алгебраїчне рівняння, солі чогось там чи будова клітини? Нікого. Зоську теж ні, але вона в цьому не зізнається й усе, як завжди, визубрить, позаяк будь-яка оцінка, нижча за п’ятірку, для неї означає розпач і трагедію. На біса їй це — ніхто не запитає, а якби й запитали, відповідь буде одна — абсолютно ні для чого. Решта перейшли на інший етап розвитку: якщо взагалі й варто вчитися, то хіба що, одного або двох предметів, і знати їх справді добре. Але й цього не хочеться. Вірус ледарства засів у них так глибоко, що залишилося тільки мовчки коритися. Ніхто не переймається школою, уроками. У всіх є інші справи.

Що для них важливе? Найважливіше? Бути собою. Що це значить? Мати власний стиль. Шмотки, мобіла, люди, з якими тусуєшся, музика, яку слухаєш, усе це має тебе виділяти. Це страшенно затягає, забирає купу часу, точніше, весь час. Решту, якщо дещиця й залишиться, поглинають різні справи: плітки, хто з ким, а хто не з ким, припущення, хто міг би бути з кимсь, якщо йому трішки допомогти, а хто повинен когось покинути, бо вони анітрохи не підходять одне одному, кому треба щось сказати, щоб не дурів, кого застерегти, яка різниця, від чого. У кого буде вечірка вдома й кого запросили, хто втерся до кола друзів, а кого звідти викинули попри розпачливі намагання залишитися.

Оце і є справжнє життя, все решта — фуфло.

Агата нудьгує на англійській. Роззирається класом. Кожен займається чим завгодно, але ніхто й не намагається вникати в текст, записаний на диктофон. Якщо скажуть учительці, що нічого не зрозуміли, залишиться менше часу на опитування, може, удасться розкрутити її, щоб понарікала на них? Ніхто про таке не змовлявся, але перевірити вчителя не зашкодить. Звичайні штучки й уже стає відомо: міцний горішок чи так собі. Чи легко можна ошукати? Чи любить відхилятися від теми? Нарікає на вчительську долю? Учні ніколи не домовлялися, як перевірити вчителя, але прості прийоми дають можливість заощадити чимало учнівської енергії й опанувати набагато менше матеріалу, ніж того вимагає підручник.

Агата пише Клаудії записку: «І що? Уже маєш?» Аркушик мандрує середнім рядом, тоді переходить до того, що від дверей. Клаудія читає. Дивиться на Агату й легенько хитає головою й ворушить вустами: «Ні. Я страшенно зайнята».

«Цікаво, чим?» — думає Агата. Вона анітрохи не вірить Клаудії. Одним вухом дослухається до слів нової вчительки англійської, яка захоплено розводиться про власні канікули, бо дозволила себе втягнути в довгу розмову:

— Слово честі! — причому все польською. — Прага просто чудова! Суцільне старе місто! І цілу ніч можна розважатися! Там купа пабів і клубів, так багато молоді з усього світу! — кожне речення закінчується знаком оклику, а вона корчить із себе таку розумну й відчайдушну, намагається показати, як чудово все знає і взагалі. Трішки потеревенили про Прагу — і уроку мов не було. Про це і йшлося. Адріан і Томек виходять із класу, переможно потискаючи одне одному руки. Про домашку навіть не згадала!

На перерві Агата наздоганяє Клаудію в коридорі, перш ніж та зникне за дверима дівчачого туалету. Агата туди ніколи не заходить, її нудить від смороду, крім того, вона просто всім цим гидує, туалетні плітки її не цікавлять.

— Гей, ти, як будеш так тягнути, то нам це шмаття до спини приросте, — каже вона, смикнувши Клаудію за рукав форми.

— Ой, сорі, я така закручена. Трохи загуляли з Давидом і теє… Ну, розумієш… — незграбно виправдовується Клаудія, і Агата зрозуміла, що жодної петиції не буде.

— То було не погоджуватися, — скипає вона.

— Чого іще?

— Якщо в тебе полова в голові, то треба було відмовитися. Ти ж нічого не хочеш робити.

— Гей, ти ж за