Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

зверхнє ставлення друга, але він не міг обійтися без Пако. Той був секретарем одного впливового політичного діяча, колишнього провінціального адвоката, який недавно помирав од голоду на селі, поки міжпартійна боротьба не зробила з нього відому людину. Пако не лічив грошей, які розтринькував, бо вважав себе галантною та високопоставленою особою; його майже завжди можна було побачити в товаристві прославленого шефа, а нахабство та апломб скрізь відчиняли йому двері. Злі провінціальні язики плескали, буцімто магнат, який протегував йому, збезчестив його сестру, котру потім, аби уникнути скандалу, одружив із чиновником цивільного уряду; він навіть пробував викликати когось на дуель, коли одна газета під час виборів прозоро натякнула на цю історію. Але тепер усе вже забулось. Пако скрізь мав успіх, одягався, немов мільйонер, і, похваляючись багатством, на правах давнього сутенера презирливо дивився на грішниць, котрі тепер бігали за ним. Рохеліо силкувався наслідувати цього щасливчика і пробачав йому болючі дрібні образи тільки за те, щоб мати змогу привселюдно прогулятися з ним по місту. Одягнений, як і його супутник, у білий костюм, Рохеліо нерішуче зупинився, немов відчуваючи, що йому чогось бракує. Раптом він вирішив вразити Пако — висунув шухляду шафи, в якій зберігалися заощадження, що їх дала йому дружина, і недбало кинув у кишеню жменю монет. Цим жестом він хотів сказати: «Сам бачиш, я не такий бідний, як ти думаєш». Та елегантний Пако, спостерігаючи все те, байдуже мовчав.

— Ти вже готовий? Ходімо.

— А куди?

— Прогуляємось. Тут недалечко…

Вже виходячи на вулицю, Рохеліо згадав про обіцянку, яку дав хворій дочці, та про свій намір виправитись і повернув назад, перепрошуючи Пако, щоб той зачекав його хвилинку.

Навшпиньках зайшов до кімнати. Ліліна, зіпершись на лікті, розглядала малюнки в книжці й усміхалась. Підвела голову і захоплено глянула на батька. А він у цей час думав, як краще обманути її.

— Донечко, — промовив нарешті,— тобі вже краще, а я хотів би порозмовляти з другом, який прийшов до мене у справах. Гаразд?

— Добре, тату. Я вже майже здорова.

Він нагнув голову і тонкими пальцями розгладив складки шовкової сорочки, дивлячись на шпильку з перлиною, що йому прикріпив до краватки Пако.

— Який ти гарний. Тобі личить у білому, тату. Дівчинка підставила чоло, і він, ніжно поцілувавши її, притьмом вибіг з дому.

Вискочив за поріг — і немов скинув із себе дрібні домашні прикрості. Зітхнув з полегкістю, радіючи, що не зустрів Флорінду. Пако стовбичив посеред тротуару, нахабно розглядаючи дівчину, яка стояла біля вікна старого будинку, де містилась маленька столярня. Дівчині минуло років чотирнадцять, була вона в куцому до колін платтячку; коси, перев'язані великою чорною стрічкою, лежали на плечах. Вдавала серйозну й байдужу, помічаючи на собі соромітницький погляд мужчини. Пако глянув на шовкові панчохи і зауважив, що її ноги та груди добре розвинуті, а на щічках видно рум'яна. Йому сподобалось дівча з отим своїм наївним кокетуванням.

— Хто це? — спитав він, коли підійшов Рохеліо.

Рохеліо стримано посміхнувся і тихо розповів деякі подробиці. Вона дочка теслі, який розорився, намагаючись виховати з неї сеньйориту. Коли він, Рохеліо, оселився в цьому будинку, вони ще виготовляли меблі на продаж і жили заможно. Тепер батько працював сам, і то не цілий день, бо замовлення дедалі скорочувались. Пако звернув увагу на контраст між дбайливо одягненою стрункою дівчиною І сумним виглядом захаращеної лавками та купами стружок кімнати, у якій він побачив її постать.

— А вона нічогенька… — підморгнув він багатозначно.

Рохеліо зареготав.

— Злі язики називають її янголятком, що обламало крильця. Вона знає, що із старими далеко не зайдеш…

— Воно й справді так… Ходімо!

Узяв під руку Рохеліо, і вони пройшли так близько під вікном, що Пако мало не зачепив плечем кокетку, яка саме глянула на нього. Він помітив це і кинув на її адресу кілька втішних слів. Дівчина запишалась і довго дивилась услід чоловікам, показуючи в усмішці білі зуби.

— Я ж іще не старий! — кумедно зітхнувши, сказав Пако голосно, щоб його почула дівчина. І додав іншим тоном: — Сідаймо в цей екіпаж.

— Ти щось надумав?

— Ні. Я вже тобі сказав. Поїдемо до Венено, хай він покатає нас на своїй машині. Чого нам нудитись у цій дурній Гавані! Поїдемо, куди ти захочеш, але повечеряємо в Сентралі, бо я маю там зустрітись о пів на восьму з однією особою.

— З чоловіком чи жінкою?

Пако посерйознішав.

— З жінкою. Але ти помиляєшся… Йдеться про справжню даму… Не хочу мати справи з верховодками.

Вони легко плигнули в екіпаж.

— До парку!

Сиділи не рухаючись, щоб не пом'яти білих костюмів, і розмовляли про жінок. Вони вже досить таки надокучили Пако, хоч йому минуло тільки двадцять сім років. Мовляв, вони дурні, коли стають надто сентиментальними, й осоружні, коли не кохають. Та й взагалі вони погані вже тільки тим, що кохають не тільки його одного. Їм слід було б знати, що часом вони заважають, а часом стають просто нестерпними… А їхня глупота його стомлює. Вони чарували його ненадовго, так, скажімо, як ось дочка теслі. Про всіх на світі він говорив сердито й зневажливо, вставляючи час від часу незрозумілі фрази та слова, і називав бовдурами тих, що не були його однодумцями.

Рохеліо ніяковів, порівнюючи свої маленькі успіхи з подвигами цього гультяя, котрий хвалився тим, що як тільки йому набридне полюбовниця, він одразу проганяє її геть.

І Рохеліо теж виливав душу, всоте розповідаючи Пако про єдину перемогу, якою міг по-справжньому пишатись: дівчина із шляхетного дому, незважаючи на те, що він одружений, покохала його й віддала йому все…

Пако іронічно повернув голову.

— Але в такому разі, хлопче, — мовив він, — треба сказати, що ти справжній телепень.