Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

я залишу тебе і сам теж трохи подрімаю. Коли прокинешся, покличеш мене. Гаразд?

Уже з порога всміхнувся до неї і на прощання весело махнув рукою. Ліліна, вдаючи сонну, склепила повіки, а трохи згодом розплющила очі й засміялася, побачивши, що вона сама.

— Бідолашний тато! — зітхнула скрушно. — Йому тільки на вулиці добре.

Рохеліо з насолодою простягнувся на ліжку. Він був стомлений після безсонної ночі і ще не знав, як проведе вечір. Роздратовано подумав про Тересу, яка, без сумніву, чекатиме на нього, і знизав плечима, сказавши собі, що потім якось виправдається перед нею. Хвилин за десять він уже спав міцним сном.

Флорінда розбудила його о пів на четверту і сказала, що ванна готова. Дружина знову стала тиха й покірна, як завжди, коли він зоставався вдома. Поклала на стілець коло ліжка випрасуваний одяг. Рохеліо усміхнувся, глянувши на неї, але нічого не сказав.

— Голитимешся?

— Еге ж.

Вона витягла з шухляди жовтої шафи мило, помазок та коробку з бритвою і дбайливо поклала на мармуровий нічний столик. Снувала по кімнаті, але старалася не шуміти, наче тут були хворі. Рохеліо задоволено відзначив, що сон розвіяв його поганий настрій та гнітючі думки, і він знов був повен оптимізму й бажання розважатися, що незмінно виникало в нього, коли він забував про брак грошей і коли його не мучила заздрість. Ласкаво усміхнувшись, попросив дружину подати сигарету і кучеряво став переповідати про вичитаний з газети злочин. Флорінда слухала і, дивлячись на нього, думала: «Він непоганий, винуваті друзі, які його розбещують».

Рохеліо скочив з ліжка і весело випнув колесом груди, пишаючись своїми м'язами, здоров'ям і легким тілом, яке було свіже, наче в двадцятилітнього.

Потому він весь поринув у клопітку роботу — витягував шию, обмацував пучками щетину і, примружуючи очі від задоволення, легко водив лезом бритви по обличчю. Навіть з цього було видно, як він турбувався про свою особу. Часом відходив од дзеркала, щоб узяти помазок, і, намилюючи підборіддя, голосно насвистував або наспівував щось, пристукуючи ногою в лад мелодії. Поголившись, залишив усе розкидане й брудне: дружина помиє і прибере. Перебіг у спідньому через їдальню та кухню, тоді зайшов до ванни — сирої занедбаної кімнатки, де під стелею висів душ; підлога з червоних плиток була слизька, в стіні стирчали цвяхи, що правили за вішалку.

Голий, білий і дужий, мов бог, він став під душ. Звично, анітрохи не соромлячись, увійшла дружина. Рохеліо на мить прикрутив кран, щоб вислухати її.

— Хочеш, я помию тобі спину?

— Ні, не треба.

— Гаразд. Якщо тобі щось знадобиться, постукаєш у двері. Я буду на кухні. Отут на стільці за дверима білизна й шкарпетки.

У відповідь він знову пустив душ…

Помившись, Рохеліо витерся, надягнув чисту білизну й замилувався собою, поглядаючи в щербате дзеркальце й насвистуючи улюблену пісеньку. Потім пішов до себе в кімнату вбиратись на вечір.

Невдовзі його покликали. Він почув, що Флорінда голосно з кимось перемовляється у вітальні. Трохи згодом вона ввійшла до кімнати, брови її були насуплені, голос тремтів.

— Там тебе той питає,— сказала, не дивлячись на чоловіка.

Стоячи перед дзеркалом, Рохеліо дбайливо підправив гребінцем кінчики вусів, водночас легенько погладжуючи їх щіточкою. Він велично обернувся.

— Хто «той»?

— Та хто ж іще? Соромітник Пако! Ти приймеш його?

Чоловік скипів. У гніві він був красивий.

— А відколи це я не приймаю друзів у своєму домі?.. Скажи йому, нехай заходить.

Флорінда тихо зітхнула і вийшла. Рохеліо глузливо глянув їй услід, задоволений своїми дошкульними словами.

Зайшов високий, смаглявий, добре виголений молодик із жвавими очима. Недбало потиснув руку Рохеліо, без церемоній сів на ліжко, витяг сигарету й поклав ногу на ногу.

— Здається, твоїй дружині не зовсім до вподоби бачити мене тут! — зареготав він.

— Дарма! Не бери цього до уваги. Що з неї візьмеш — тварина! — знизавши плечима, обізвався господар.

Виставляв її так перед своїми друзями, щоб показати себе справжнім мужчиною. Гість перевів розмову на інше.

— Вчора ввечері прилетіла нарешті куріпочка? — спитав загадково і зловтішно глянув на друга.

Рохеліо злегка почервонів.

— Ну, вітаю тебе! — іронічно вів далі Пако. — Маєш розвагу. — І з властивою йому пихою і зневагою додав: — Я знаю, що вчора ти пробавив вечір в Авіадори.

Рохеліо, закінчивши розчісувати вуса, здивовано обернувся. Гаряча хвиля знов залила йому обличчя.

— Хто тобі сказав?

— Вона сама. Каже, що ти якраз для неї. Незважаючи на апломб, що його він напускав на себе, наслідуючи в усьому свого друга, Рохеліо не стримався і сказав дурницю:

— Я думав, що ти, відтоді як розлучився з нею, не ходиш до неї додому…

Пако нахабно зареготав.

— Я ніколи не ходив до неї, бо не хотів утратити свою свободу… Вона спала в моєму домі, коли жила зі мною… Але ми зустрічаємось інколи й розмовляємо… Ти знаєш, та й усім це відомо, що я людина неабияка… Ревнуєш?

Рохеліо прикусив губу і відповів, намагаючись підладитись під тон співрозмовника:

— Я? Було б смішно, коли б я та й ревнував до таких повій!

Вони говорили голосно, наче в кафе, зовсім не турбуючись про те, що Флорінда може їх почути. Раптом Пако замахав руками, побачивши, що його друг зробив із краватки зашморг.

— Вайло! Ніяк не навчишся одягатись!

Легко й спритно, з досвідченістю майстра, зав'язав на Рохеліо краватку і, тримаючи в зубах шпильку з перлинами, відійшов убік оглянути свою роботу.

Рохеліо скривився. Його принижувало