Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

Через те ніч видалася прохолодною. Інга не могла заснути, все ще прокручуючи у пам’яті події кількох останніх днів, які з відстані часу почали видаватися казковим сном.

Весняна ніч, сповнена пахощами яблуневого цвіту, заворожувала, манила таємницею, тож не відчинити вікно перед сном було б найбільшою в Інжиному житті помилкою. А хіба можна помилятися перед сном, адже тоді не чекай від майстрів сновидінь чогось приємного і радісного. Один порух руки — і пахощі квітучої яблуні повагом, з королівською гідністю впливли до кімнати. За ними, боязко скрадаючись, пробрався терпкуватий запах вишневого цвіту. Хотілося дихати і дихати, вбираючи у себе цей неймовірний аромат.

Раптом Інгу відвідала дивна думка: коли пахощі цвіту яблуні проникнуть у кожну клітинку її тіла, то дівчинка стане такою ж невагомою і легкою, як цей аромат, і зможе летіти навіть від легенького подиху вітру. Від цієї думки чомусь залоскотало у пальцях ніг. Інга прислухалась до своїх відчуттів і раптом збагнула, що грозовий вихор у її тілі оживає! Вона вдихнула ще глибше — і туга енергетична спіраль підняла її у повітря.

«Летимо в небо!» — подумки вигукнула Інга, обережно відгортаючи штору і фіранку. Грози не було, але Інга летіла! І їй було байдуже, чому це сталося, бо кілька останніх днів вона жила передчуттям польоту. Дівчинка піднімалася вгору доти, доки їй здалося, що на такій висоті її не помітить навіть Марія Іванівна у свій військовий бінокль.

Намилувавшись досхочу сонним містечком і весняними зорями, Інга відчула несамовите бажання поговорити з Нічною Громовицею. Їй страшенно кортіло розпитати у неї багато про що, адже у миті коротких зустрічей поговорити як слід не вдавалося — усе клопоти і клопоти, причому термінові. От тільки де її шукати, якщо на небі — жодної хмаринки?

«Лети до Нічної Громовиці!» — наказала Інга вихорові. І той поніс її на північ.

Інга навряд чи могла б сказати, скільки часу тривав політ. Та й хіба можливо відстежувати час, коли душа співає від щастя? Внизу пропливали ліси і поля, яри і пагорби, міста і села, дороги й річки. У м’якому світлі зірок і згасаючого неба раз по раз спалахували люстерка великих і малих озер, що з висоти здавалися маленькими калюжками.

Та раптом зірки на північному небокраї почали гаснути. Темрява попереду освітлювалася ледь помітними ниточками блискавкових спалахів, а це означало, що Інга летить прямісінько на грозовий фронт.

Вона орієнтувалася на спалахи найбільшої потужності, сподіваючись там знайти Нічну Громовицю, і не помилилася: Грозовикова помічниця була саме тут і, як завжди, мала багато роботи.

— Привіт, Інго! — зраділа Громовиця, побачивши несподівану гостю. — Далеченько ж ти від дому залетіла.

— А де я? — трохи збентежилася дівчинка, якій здавалося, що до її домівки не більше тридцяти-сорока кілометрів.

— Майже тисячу кілометрів пролетіла, — сказала Громовиця. — Ще трохи — і зможеш Балтійське море побачити.

— Овва! Не може бути!.. — аж присвиснула від подиву Інга, але раптовий страх розвіявся дуже швидко, поступившись місцем цікавості. — А давай і справді на море гайнемо.

— Давай, — усміхнулася Громовиця. — Я лише коней відпущу пастися.

— Пастися? А що вони тут їдять?

— Хмарну траву, що ж іще тут можна їсти? — відповіла красуня. — А тобі ніхто не розповідав?

— Через того клятого Космотумена та його агентів я весь час про це забувала, — зітхнула Інга. — Покажеш мені ту хмарну траву?

— Зараз покажу. — Громовиця свиснула — і коні розбіглися по хмарному полю. — Нам туди, — показала рукою у найгустіше згромадження хмар. — Ти ж напевно знаєш, як виникають хмари?

— Вітри розносять у повітрі мікроскопічні пилинки, на яких конденсується волога. Якщо хмари високо — вода замерзає у вигляді малесеньких кристаликів, а нижче — просто стає видимою, як пара з каструлі.

— Усе це так, але хмари робить майстер Хмарник. У нього на кораблі є така велика хмаротворна люлька, яку він натоптує то пилком, то прілим листям, то морськими солями. Колись зустрінешся з ним, то він тобі краще розповість. А от мої і сестрині коні вигризають хмарну траву, набираючись енергії від тих пилинок. Ось ця трава. — Громовиця зупинилася і показала Інзі хмарну траву, що від справжньої відрізнялася хіба що білим кольором.

— А де Хмарник бере пилок і решту всього? — перебила Інга Громовицю.

— О-о, у нього там цілий штат помічників. Вони й приносять… Онде за тим грозовим фронтом починається море, — показала Громовиця на під свічену блискавками хмарну платформу, що ніби врізалася у небо сивим краєм.

— Слухай, Громовице, я ж забула тебе запитати про найголовніше! — раптом схаменулася Інга. — Грозовий вихор у мені спить, коли поблизу немає грози. А у нас удома небо зараз чисте-чистісіньке.

— І все-таки ти тут? — здивувалася Громовиця. — І справді диво… Але, здається мені, я знаю, у чому річ. Ти, певно, яблуневий цвіт нюхала.

— А як це стосується до грозового вихору?

— Ніяк. Бо ти прилетіла не на ньому. Він і справді спить. Точніше, спав до того часу, доки ти тут з’явилася. Розумієш, людина може літати тільки тоді, коли почувається щасливою і захищеною. Яблуня дала тобі це відчуття, коли твій вихор спав, а ти й не помітила.

— Не може бути, — вражено мовила Інга. — То я прилетіла сюди тільки завдяки пахощам яблуневого цвіту?

— Не зовсім так, — усміхнулася Громовиця. — Пахощі — то лише привід, а ти прилетіла тому, що почувалася щасливою.

— Коли я побачу море, то буду ще щасливішою, — сказала Інга, спускаючись униз.

— Не думаю, що у темряві можна багато побачити, але відчути і почути зможеш чимало.

Громовиця спустилася слідом за дівчинкою на неширокий піщаний пляж. Густа темрява й справді огорнула все довкола, але Інга тішилася вже з того, що має можливість стояти на березі справжнього моря.

— У мене, напевно, почалися нюхові галюцинації: мені здається, що я відчуваю запах соснової хвої, — сказала Інга, принюхуючись. — Таке зі мною вже було: бачу по телевізору цигарку — і відчуваю запах тютюнового диму.