Роман Росіцький - Лук Нічної Громовиці

— Та ви що! Вона ж вас попередила, що хворіє. А хвороби — вони всякі бувають. Від перенапруження могло щось і примаритись. У вчителів робота важка, нервова. Ми з Ірою до неї і справді заходили, але щоб стріляти у рідну вчительку з лука, та ще й саморобного!..

— Гаразд, — перервав Інгу Микола Григорович. — Я сам в усьому розберуся.

Інга вийшла. Зачиняючи двері директорського кабінету, вона встигла помітити, як Микола Григорович набирає номер Марії Іванівни.

Решта уроків промайнула дуже швидко. Інзі здавалося, що сьогодні всі проблеми вирішені, але не так сталось, як гадалось: на спортивному майданчику її перестрів сам Гуфі. Уся його добряче поскубана і страшенно злюща команда сиділа на брусах і бумі.

— Стій, мала! Ти не знаєш часом, хто нас заложив?

— Знаю. Твоя тупість. Сиділи б тихо, то й сторож не помітив би.

— А знаєш, що зі стукачами роблять?

— Просвіти мене, о, наймудріший з тупаків.

— Мала, а ти нариваєшся.

— Не маєш на кому злість зігнати?

— Маю. Правда, хлопці? — Гуфі спробував розворушити свою команду, але добився лише кількох єхидних посмішок.

— Чого ти хочеш?

— Лук покажи.

— Ще чого!

— Пончик, давай! — скомандував Гуфі і видер портфель з Інжиних рук.

Інга не надто пручалася, бо знала, що ніхто крім неї зброю Нічної Громовиці до рук узяти не зможе. Але сталося непередбачуване: переможно посміхаючись, Пончик одягнув ґумові рукавиці (його тато був електриком) і взяв до рук частини чарівного лука.

— Ось так! — зневажливо кинув Гуфі. — Гуляй, мала. Можеш позбирати свої пожитки. — Він копнув ногою розкидані по траві підручники і зошити.

— Віддай, дурню, доки не стало гірше!

— Що ти сказала?.. Та я зараз як вріжу, то й мокрого місця від тебе не зостанеться, — пообіцяв Гуфі, висуваючи для більшої переконливості вперед нижню щелепу.

— О, бачу ти сьогодні у нових штанях. Вчорашні мусив попрати, чи не так? — вирішила Інга покепкувати з грізного отамана. — А ти, Пончику, хочеш блискавки?

— Я хочу, — вищирився Гуфі, щоб хоч якось зміцнити авторитет ватажка серед своїх, бо після відвідин директорського кабінету він почувався не надто впевнено. Сьогодні вчорашню пригоду з блискавкою Гуфі вже сприймав як прикру випадковість. — Мужики, хочете подивитися на грім з ясного неба?

— На такого дурня і блискавки шкода. — Інга зміряла Гуфі презирливим поглядом і підійшла до Пончика. — Віддай лук, телепню!

Тим часом Гуфі підняв камінь з недоробленої бігової доріжки. Більшість із команди зробили те саме. Хлопчиська не бачили, як за їхніми спинами з’явився Македонський.

— Хлопці, ви дебіли чи тільки прикидаєтеся? — спитав десятикласник. — Хочете проблем?

— Ти, козел, зараз у тебе проблеми почнуться, — люто процідив крізь зуби Гуфі.

— От за козла відповіси. — Македонський кинув портфель на траву.

За мить зчинилася жорстока бійка.

— Хлопці, припиніть! — Інга кинулася розбороняти забіяк, але для цього була потрібна чоловіча сила.

Аж тут невідь-звідки з’явилися охоронці Воріт Підземного Вогню. Вони хутко пригасили конфлікт. Гуфі здивовано лупав очима на чудернацьких солдатів, яких ще секунду тому тут не було.

— Ви хто такі? — спитав він у прибульців.

— Інжині бойові товариші, — відповів один із солдатів.

— І з ким же це вона воювала? — До Гуфі поволі поверталося його нахабство.

— З тими, від кого ви вчора так ганебно втікали, що аж уклепалися в руки сторожеві. Зрозумів? А тепер усі марш додому! — гримнув солдат — і хлопчиська розбіглися. — Лук віддай!

Утікаючи, Пончик зовсім забув, що тримає лук у руці. Окрик привів його до тями. Хлопчисько зупинився, але повернутися не наважився, тому кинув чарівну зброю там, де стояв, і чкурнув слідом за своєю битою командою.

— Дякую, хлопці, за допомогу! — сказала Інга. І за мить охоронці зникли. — А ти молодець, — похвалила Македонського.

— Набрид мені цей недоумок, — зніяковів десятикласник. — Ти тільки моїм батькам нічого не кажи. Добре?

— Не скажу, — пообіцяла Інга і рушила додому, їй було легко на душі від того, що завтра субота і можна відпочити від школи, що Македонський виявився цілком нормальним хлопцем, що Гуфі і його банда злякалися підземних солдатів і що відтепер жодна зла сила не зможе їй нічого заподіяти.

Після достопам’ятних подій у директорському кабінеті та на шкільному спортмайданчику команда Гуфі фактично припинила своє існування. Авторитет ватажка похитнувся аж так, що у членів команди напіватрофоване почуття власної гідності раптом стало домінувати над страхом глузувань і принижень. Гуфі важко переживав свою втрату, але врешті-решт угамувався. Так принаймні здалося всім довкола, але Інга знала, що тимчасове затишшя засвідчує лише підготовку до нової капосної діяльності. Щоправда, ця обставина її зараз бентежила найменше. Якщо ти маєш таких помічників і захисників, якщо у тебе є можливість під час грози спілкуватися з Громовицями, то хіба можна чогось боятися і перейматися власною безпекою? От Інга і не переймалася, а проживала чудовий місяць травень, як і належить учениці сьомого класу: весело, радісно й оптимістично.

Надворі стояла ясна весняна погода. Удень сонце світило вже зовсім по-літньому, а вночі сяяли неймовірними кольорами травневі зорі. Інзі так хотілося літати, що аж перехоплювало подих, та грозовий вихор не давав про себе чути. І хоч дівчинка знала, що вихор оживає лише перед грозою, їй хотілося вірити, що і за ясної погоди він колись та й озветься, покличе в політ.

Інга тепер щодня дивилася по телевізору прогноз погоди, радісно очікуючи грозу, та все марно — у небі над її містечком панував потужний антициклон.

У суботу надвечір небо теж було ясним і безхмарним.