Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

грає четверо, і курирує їх відома в бізнес-колах особа. А ти — ти прогулюєш школу, тиняєшся по Інтернет-клубах і торгуєш цуценятами?

Арсен мовчав.

— Я правду кажу? Доктор Ветті — це теж ти?

— Що тобі треба? — Арсен відчув себе загнаним у кут. — Від мене?

— Ти сам.

— У якому сенсі?!

Голосніше зазвучала попсова пісенька з білого динаміка над головою. Голосно сміялися дві тітки за столиком навпроти. За барною стойкою впала й розбилася склянка.

— На жаль, я не людожер, — оголосив Максим, — і, на щастя, не педофіл. Ти мені цікавий як гравець.

— Я?

— У свої чотирнадцять сопливих літ ти професійно маніпулюєш людьми. Он як талановито відпрацював з Темним Блазнем: вирахував, купив і підставив Варяга. Якби з тобою грали за правилами — ти переміг би без питань. Але в них інші правила й інша гра. У цій грі прибити школяра — однаково, що стерти програму з диска.

— Ти грамотно мене залякуєш, — сказав Арсен. — За твоїм планом, я маю розм’якнути й кинутися до тебе по допомогу.

Максим знову клацнув запальничкою. Вогник підсвітив його гостре, у дводенній щетині лице:

— Арсене, ти тільки не нервуй ся. Розслабся, прошу тебе. Я, як гравець, за тебе сильніший, це природно, я досвіду маю більше. Ти вибач.

— Усе правильно, — Арсен раптом охрип. — Я зрозумів… я вже розм’як і кинувся по допомогу. Ти мене виручив… заступився… і я дозволив одвезти мене додому, прямо попід вікна… Вікна світилися… Батьки ледь не збожеволіли… Який же я ідіот.

Максим кивнув:

— Це не ганебно. У реалі ти шмаркач, що цілком природно. Але в грі дуже вправний, CruelHamster. Навіть я спершу за тобою побігав, і тільки потім, не без зусиль, вичепив.

— П’ятдесят євро виграв, — пробурмотів Арсен.

Ситуація вийшла з-під контролю. Блазня вони так просто не простять, тебе шукають у реалі… На краю білої тарілочки лежала зім’ята серветка — він не пам’ятав, як устиг її взяти, як склав «кораблика», м’якого й непридатного для плавання, як спресував потім у кулаці.

— Що ж, — сказав Арсен, дивлячись на кораблик. — Я віддав би всі паролі… майже добровільно.

Максим примружився:

— Мені не потрібні твої паролі. Нащо мені Міністр? Я не граюся в «Королівський бал», у мене абсолютно інша гра. І дарма ти мені не віриш.

Він дивився через стіл — не те щоб зі співчуттям. Він дивився заклопотано, і в його погляді було розуміння. Арсен уже забув, коли на нього хтось востаннє так дивився. Батьки? Він давно виріс. А друзів у нього немає й не було — принаймні в реалі.

— Зізнаюсь, я хотів за тобою поспостерігати, — Максим почухав кінчик великого носа. — Чесно кажучи, я хотів пасти тебе довго й обережно. Якби не ситуація навколо «Балу». Там гостро пахне смаленим, Арсене.

— Це гра, — сказав Арсен непевно.

— Усе гра. Політика, бізнес. Ти виграв партію в шахи — а виявилося, що все відбувається на ринзі. Чи на бойні. Залежить од калібру гравця.

— І… що тепер?

Питання вирвалось раніше, ніж Арсен устиг придержати язика. Вийшло якось жалюгідно, ніяково вийшло, наче він просить допомоги.

Максим усміхнувся.

— Тепер я тебе прикрию. Я своїх людей не кидаю, навіть якщо вони банк пограбують.

— Своїх людей? А я твій?

— Будеш, якщо захочеш. Але, в принципі, я все одно тебе прикрию, погодишся ти зі мною працювати чи ні… Занадто далеко все зайшло. Варягові, кажуть, усі пальці на правій руці переламали. Добували на тебе компромат.

Арсен закашлявся. Максим схилив голову до плеча:

— А ти думав, усе жартома?

— Думав, — придушено зізнався Арсен. — Це гра. Варяг — персонаж. Ніякий не менеджер з Херсона, а просто столичний крамар, розбагатів, купив собі місце серед друзів Темного Блазня…

— Як ти знаєш, що він менеджер з Херсона?

— Мишка на хвості принесла, — Арсен перевів дух.

— Що вона ще тобі принесла? Арештоване майно? Трибунал? Знаєш?

Максим усміхнувся самими очима — близько посадженими очима кольору диму. Арсен раптом злякався так, що аж живіт заболів. Ні вчора, на темній вулиці, ні сьогодні, зустрівши коло фонтана рибалку, він не відчував такого жаху.

— Не треба. Нервуватися, — роздільно промовив Максим. — Я ж сказав: прикрию.

— А ти можеш?

— Я можу.

— А що зажадаєш взамін?

Максим вишкірив зуби:

— Що за постановка питання: взамін… Роботу тобі хочу запропонувати. Дуже цікаву. За гроші. Щось вийде — буду радий. Не вийде — розійдемось друзями.

Жах відпустив, як, буває, відпускає судома. Максим говорив легко, погойдував ногою в кросівці, і Арсен раптом відчув до нього довіру, таку довіру, що хоч яблуко клади на тім’я і вручай Максимові пістолет.

— Наша контора, — Максим потягся, наче кіт, — працює над дуже цікавими, дуже перспективними розробками. Пов’язаними з психологією, соціологією, інформатикою, а також… Ой, ні-і-і!

Арсен підстрибнув од цього крику.

Трохи не перекинувши стільця, Максим метнувся до дверей. Арсен теж підхопився і тільки тоді побачив білявку років двадцяти, котра заплуталася, схоже, у своїх височенних каблуках і зараз падала, мов газель — або дуже струнка корова — зі зв’язаними ногами. Максим підлетів саме вчасно: дещо приголомшена падінням, вона легко дозволила себе підняти.

— Ой-ой, — воркотав Максим, обнімаючи білявку за плечі. — Обережніше… Тут сходинка, бачите? Обурливо, не можуть зробити рівну підлогу… Ви не забилися? Ноги, руки?

Блондинка вражено дивилася на небритого галантного залицяльника й не квапилася вивільнятись. З-за дальнього столика вже спішив студент в окулярах, на вигляд типовий відмінник, — навіть дивно, що білявка з’явилась на побачення до такого «ботана». Максим випустив жертву, наостанок ніжно стиснувши її в обіймах, і повернувся за столик, дуже задоволений: