Марина та Сергій Дяченко - Цифровий, або Brevis est

— Ти бачив? Ох, яка киця дісталася дурникові… Слухай, я скажу тобі неприємну й важливу штуку. Міністрові кінець.

Арсен кліпнув. Він завжди пишався швидкістю реакції, однак тепер події вирвалися з-під контролю, він відчував, як зісковзує з крижаного схилу — і не має за що зачепитися. Жах, довіра, падіння дівулі, «ботан», Міністрові кінець…

— Ти ж сказав, що мене прикриєш!

— Тебе, але не Міністра. Його вже з’їли. Твій Міністр зараз — оголений провід, не займай його. Не займай свій акаунт. Не заходь на «Королівський бал» ні під яким приводом.

Арсен знову вп’явся очима в зім’ятий паперовий кораблик.

У кабінеті Міністра сонячно, і мозаїка грає під промінням, палає червоним, синім і бірюзовим. Ніде більше не знайдеш таких чистих фарб, таких сутінків, таких ночей, палаців та шинків, майданів та вулиць… таких можливостей. Такої влади.

— Ти мене чуєш? Не ходи в мережу. Це моя умова — якщо ти хочеш, щоб я тобі допоміг.

Арсен схилився над захололим чаєм:

— А як ти мене знайшов? Як довідався, що я саме в цей день прийду в «Магніт»? У цей єдиний падлючий «Магніт», а ти ж сам сказав, що то дупа? Що ти там робив?

За дальнім столиком істерично розреготалася білявка. Ліниво, як у фільмі жаху, оберталися два вентилятори над головами, і труп зеленої мошки в щілині між стіною та рамою ледь ворушив крильцями. Життя після життя.

— Я серйозна людина, — м’яко сказав Максим. — Ось Міністр — він у грі серйозна людина, а я… в іншій сфері. Дурний адмін дзенькнув своєму шефові, похвалився здобиччю, а дехто відразу попередив мене. Це як павутина: муха торкнеться ниточки, і дзвіночок задзвенить.

Арсен подивився на нього через стіл. Отак стоїш, з яблуком на голові, довірливий, відкритий, навіть веселий. А людина піднімає пістолет… цілком незнайома людина, цілком чужа, якщо чесно.

— Чому я повинен тобі вірити? — пробурмотів Арсен. — Ти… просто хочеш видавити мене з гри!

— Твоє вбивство має здаватися прозорим, побутовим, не пов’язаним з грою, — м’яко сказав Максим. — Інсценують напад маніяка, наприклад, — це значить, що твоє тіло знайдуть у лісі у відповідній кондиції… Розумієш, так?

— Ти мене залякуєш, — сказав Арсен, і голос його неприємно здригнувся.

— Так, — Максим кивнув. — Я тобою зараз маніпулюю. І водночас — я кажу правду.

Надворі, за вікнами, визирнуло крізь хмари сонце, і Максимові очі стали медово-жовті, наче в кота. Арсен похнюпився.

Кинути все. Грошей він іще заробить. Якщо працювати тільки з собаками — року вистачить, щоб покрити збитки. Поміняти лоґін, усі паролі, деінсталювати гру на диску. Якщо він зараз зникне — трибунал пройде, як по нотах, його засудять, але не знайдуть. Це ж тільки гра, гра та й годі, хай навіть на гроші. Схоже, мама свого домоглася — він ходитиме до школи, він учитиметься, як бджілка…

Максим ворухнувся. Арсен швидко підняв очі й побачив, як той лізе в кишеню куртки. Арсен очікував побачити мишу на обрізаному проводі — однак Максим дістав усього-навсього м’яту сигарету. Нерівно, уривчасто закурив. Арсен недоречно згадав Квіні: якщо Руда, закурюючи, демонструвала статус, то Максим просто забув у цю мить, що покинув курити. Щось турбувало його в цю мить, щось важливе. Він ворушив губами, наче подумки рахував.

Білявка на височенних каблуках процокала до виходу, червона, з надутими губами. Нещасний «ботан» залишився, похнюпившись, сидіти за столиком.

— Hi, — сказав Максим. — Не вистачить.

— Чого?

— Потужностей, щоб відмити твого Міністра й залишити в грі. Зрозумій, моя контора з цим не працює. Нас цей «Бал» зачіпає бортиком, тільки тому, що в ньому знайшовся ти. По ідеї, якщо всі ресурси перекинути на «Бал»… Усе одно буде пізно. Крім того… Ну, пограєш ще місяців два. І заради цього — довічний страх, що тебе от-от уб’ють? Ходити з охоронцем, озиратися й здригатися від кожного стукоту, нікому не вірити? Га?

Він говорив, затягуючись, затишно попихкуючи, насупивши брови. Потім раптом усвідомив, що в нього в руках сигарета, поморщився й погасив недопалок. Ця деталь сказала Арсенові більше, ніж слова.

— Я тобі не ворог, — Максим помахав рукою, розвіюючи дим перед очима. — Тобі не можна в мережу.

— У мене захист…

— Не сміши мої капці. Я можу зламати твій захист прямо зараз, звідси, з ноута.

— У мене собаки…

— От-от, собаки. Якщо я вирахував Доктора Ветті, то й вони знайдуть.

— Я не можу їх кинути просто так, — Арсен ковтнув слину.

— Кого?

— Собак. У мене зараз двоє щенят на вихованні, вони вмруть, якщо я не прийду!

Максим подивився уважно:

— Дурнику, немає ніяких щенят. Ніхто не вмре, бо ніколи не народжувався. Вони намальовані!

Арсен похитав головою:

— Я їх повинен… хоч передати комусь.

— Втратиш гроші? Багато втратиш?

— Це ж малесенькі щенята. Вони сьогодні сидять цілий день… самі… в темряві. Чекають, поки я прийду.

Максим перестав усміхатися.

— У темряві, — повторив він замислено. — Чому — в темряві?

На дев’ятій хвилині після того, як Арсен залоґінився, в приймальні Доктора Ветті з’явився незнайомий відвідувач.

Максим, що скоса поглядав через Арсенову руку на екран ноутбука, ледь чутно гмикнув.

— Це пастка? — запитав Арсен.

На екрані перед ним була його приймальня, знайома до останньої складки на портьєрах. Щенята вовтузилися, відбираючи одне в одного гутаперчеву кістку. Відвідувач сидів, закинувши ногу на ногу, і лице його було незворушне.

— Безперечно, — Максим говорив пошепки, хоч відвідувач не міг його чути. — Він хоче, щоб ти дав йому реквізити рахунку, адреси для листування, щоб засвітив свої контакти в собачих клубах…

— Та це ж складно, — сказав Арсен. — Таких контактів повно, адреси весь час змінюються, що він може