Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

В якомусь наметі заплакала дитина. В долині було так тихо, що ми чули, як мати заколисує маля.

На це один з наших хлопців, десятирічний Рівний Сніг, люто обізвався півголосом:

— Шкода, що у мене немає з собою рушниці.

— Кажи тихше! — пошепки застеріг наш опікун. — Навіщо тобі рушниця?

— Я б вистрелив у це щеня, і в світі було б менше на одного ворону.

— Дурний ти! — зупинив його наш наглядач.

Але Рівний Сніг обізвався ще голосніше:

— А що, хіба я не міг би загнати кулю в бридку голову?

Воїн нахилився над хлопцем і, рукою затуляючи йому рота, щосили струсонув його за плечі. Він проскреготів:

— От зараз зав'яжу тобі рота, шмаркачу, поскручую руки і ноги та й кину на поталу воронам, якщо не заспокоїшся!

Це допомогло. Запал Рівного Сніга прохолов. Залягло мовчання.

Тут ми побачили, як перші коні вийшли крізь вилом у горожі. Вони підійшли до ріки і спокійно почали пити воду. Здавалося, тварини зовсім не наполохались. Від їх вигляду у нас затріпотіли серця. Хотілося щось робити, страшенно тяжко було всидіти на місці.

А коней з'являлося дедалі більше. Вони були вже не такі спокійні, бігли до ріки чвалом і злякано іржали. От їх уже кільканадцять, зо два десятки; суцільна маса щільно притулених одне до одного тіл. Тупіт лунав дедалі голосніше. Коні мчали все швидше.

Раптом знялася тривога. Хтось у наметі ворон закричав, йому відповіли інші вигуки. За мить ожив увесь ворожий табір.

Досі на сусідніх пагорках панувала тиша. Раптом яскравий блиск роздер темряву, і повітря затремтіло від багатьох пострілів. Це наші стріляли згори в намети Ракстона, щоб дати змогу воїнам в долині відігнати коней. Знявся неймовірний галас. Американці й ворони почали відстрелюватись. Тим часом коні, яких підганяли наші воїни, вже перебрели ріку.

Ми, хлопці, теж хотіли якось допомогти своїм здобути перемогу і щосили галасували, посилаючи ворогам глузування й прокльони. У відповідь на це кулі почали хльоскати по кущах, де ми сиділи. Це ще більш додало нам завзяття. Нарешті втрутився воїн, який наглядав за нами.

— Дурні! — гримнув він. — З ваших голосів ворони відразу пізнають, що ви неуки й молокососи! Дурні! Тікайте!

Він безцеремонно почав хапати нас за карки й силоміць гнати з небезпечного місця. Кулі весь час сипалися градом. Ми були вже далеко, а до нас ще долинав відгомін бою.

В таборі матері зустріли нас з явним полегшенням, їхню надмірну ніжність ми сприйняли, як образу, бо ж зовсім не хотіли бути маминими синками. Це прикре почуття зм'якшив воїн, який був з нами. Він розповів стривоженим матерям, як вороги взяли нас під обстріл. Моя мати зворушено глянула на мене й спитала:

— Це була твоя перша битва, Бізончику, справжня битва! І кулі сипались навколо тебе?

— Так, мамо! — підтвердив я, і серце в мене почало рости в грудях від щастя.

— Шкода тільки, що в тебе не було чим битися.

— Як, мамо? Я ж бився!

— Бився?

— Я гукав їм щосили: підлі боягузи, усі кістки вам потрощу!

— Ой-ой! І з того були наслідки?

— Ще й які!

— Ну, які ж?

— Від страху ворони погано стріляли і не могли ні в кого влучити. Це ясно.

Мати якось дивно й таємниче посміхнулася.

— Це ясно, — мовила вона, — що ти будеш не тільки воїном, а ще й промовцем.

В її словах був якийсь натяк. Я глянув їй в очі:

— Хіба ти не віриш мені?

На це мати обняла мене і довго тулила до себе. Після двох безсонних ночей мені страшенно захотілося спати. Так добре було в маминих обіймах, так морив сон, але я поборов слабість і видерся з маминих рук.

Привели захоплених коней. Вони були стриножені й не могли втекти. Ми налічили їх понад сорок. Виявилось, що це не наші коні. Мабуть, то була лише невеличка частина табуна, який належав воронам. Завбачливі наші вороги, крім першої загорожі-коралю, мали ще й другу, і саме там тримали вкрадених коней. Наші, на жаль, про це не знали, і до них потрапило лише сорок голів, які були в першім зовнішнім коралі. Добра була й ця здобич. Коні виявились непогані.

Було ще темно й далеко до світання. Повернулися воїни, які стріляли з пагорбів. У них була тяжка переправа, вони хотіли підпалити ворожий табір, але ворони трималися міцно і не допустили до цього. Як трофей, наші принесли з собою убитих трьох американців і одного індійця ворону, й ще одного тяжко пораненого воїна, який через годину сконав. Один з наших людей, Два Кидьки, знав мову ворон і намагався витягти з нього якомога більше відомостей. Те, про що він довідався, дуже всіх схвилювало. Виявляється, ворони спершу зовсім не хотіли виступати проти нас, але Ракстон так довго їх умовляв, стільки їм обіцяв, і то погрожував, то частував їх горілкою, що вони кінець кінцем послухались і згодились украсти для нього наших коней, яких він хотів продати — як ми й думали — в Форт-Бентон. Ворони були лише знаряддям, він — злим духом, винуватцем стілько нещасть.