Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

З наших ніхто не загинув, лише у кількох воїнів були легкі поранення. Чаклуна Білого Вовка теж підстрелили, але якось незвичайно. Куля влучила йому в груди, але не пробила їх, а вдарилася об пластинку з черепашачої броні, яку чаклун носив на грудях, і розплющилась. Проте удар кулі в груди викликав велику кровотечу з рота, яка тривала вже кілька годин.

Наш тимчасовий табір був не далі ніж за п'ять кілометрів від місця нападу, і хоч ми не сподівалися відсічі, проте обережність наказувала нам відступити якнайшвидше. Все вже було готове, коли ми побачили, що нема одного з наших найхоробріших воїнів — Нічного Орла. Він був у загоні, який з пагорків стріляв по ворогу, потім разом з іншими намагався підпалити намети ворога. Востаннє бачили його біля річки. З того часу він зник.

До світанку залишалося щось із годину, отож вождь Крокуюча Душа вирішив почекати: може, Нічний Орел ще повернеться? Але він не повертався. Весь табір чекав у похмурому мовчанні. Час минав. Усі думали, що Нічний Орел загинув і лежить убитий десь біля ворожого табору. Люди почали снувати різні здогади.

Старші воїни зібралися колом і почали про щось радитись. Потім тісною, похмурою юрбою підійшли до Білого Вовка.

Чаклун сидів на землі. Кров весь час текла у нього з рота, його оточили, і один з воїнів гнівно сказав:

— Білий Вовче, ти був великим чаклуном. Обіцяв нам, що ми «візьмемо» вісім ворогів. А їх загинуло тільки чотири.

Білий Вовк спершу виплюнув кров, а потім відповів хрипким голосом:

— Звідки ти знаєш, що їх загинуло тільки чотири?

— Досить піти он за ті кущі й глянути. Вони там лежать. Ти не налічиш їх більше ніж четверо.

— А звідки ти знаєш, що у ворожому таборі їх не лежить більше?

На це було тяжко відповісти. Воїн згодився, вже лагідніше:

— Цього я не знаю.

Юрба стояла нерухомо. В темряві вона здавалася грізною, чорною стіною. Після хвилинного мовчання заговорив інший воїн:

— Ти обіцяв нам, що в цьому поході ніхто з наших не загине. Ти помилився.

— Невидимі сили не помиляються.

— Ми втратили одного воїна. Загинув Нічний Орел.

— Він не загинув!

— То де ж він?

— Прийде!

— Чому ж він не прийшов досі? Ні, Білий Вовче, він загинув!

Його супутники завторували йому, а за ними підхопили й інші воїни. Навіть жінки стогнали:

— Загинув Орел!

— Напевне загинув!

— Нас обдурили!

Білий Вовк поволі встав, і, коли випростався, нам здалося, що він став вищим на голову від усіх воїнів.

— Люди племені чорноногих! — вигукнув він гучним голосом, що раптом забринів урочисто, як метал. — Пам'ятайте одне: невидимі сили ніколи не помиляються! Невидимі сили ніколи не брешуть!

Від цих слів усі замовкли. Лише через кілька хвилин хтось наважився заговорити:

— Це правда, невидимі сили не помиляються. Але помилитися може чаклун, якщо в нього притупився слух і він не чує голосу невидимих сил.

— Так, це правда!.. Чаклун винен! — залунало навколо.

— Білий Вовче! — знову заговорив той самий воїн. — Ми — твої друзі. Радимо тобі щиро: іди на кілька тижнів у пустелю! Зміцни свою чаклунську владу! Це ми радимо тобі для нашого спільного добра.

— Ні! Ні! — гукнув Білий Вовк. — Я не втратив влади.

Потім додав ще дужчим голосом:

— Ручуся вам, Нічний Орел живий! Він повернеться!..

В голосі його бриніла вперта сила. Ніхто вже не схотів йому перечити. Бунт воїнів ущух. Люди, стурбовано похитуючи головами, розійшлися. Табір ще чекав — даремно. Ясна смуга на сході віщувала кінець ночі. Час був іти звідси.

В останню хвилину нашого перебування в цьому місці я зробив злочин, і це так вразило мене, що я й досі пам'ятаю кожну дрібничку.

Ще й сьогодні, через такий довгий час, пече й палить мене згадка про цю давню подію.

Ніхто не спав тієї ночі в таборі, окрім немовлят; всі мовчки сиділи скулившись і чекали на повернення Нічного Орла. В цьому мовчанні була якась уперта несамовитість. Усі думали про одне і те ж саме. Навіть мене, малого, захопив загальний настрій, і в моїй дитячій голові снувалися фантастичні, відчайдушні здогади. Біль від загибелі мого друга. Кошлатого Орлятка, озвався знову, такий гострий і пекучий, як ніколи.

Трупи чотирьох ворогів лежали віддалік. Вони були роздягнені, але не спотворені. Ще недавно їх за старим звичаєм оскальпували б, тобто зняли б з голови шкіру, разом з волоссям, як воєнний трофей. Але тепер рада племені після короткої, бурхливої наради ухвалила відступити від цього варварського звичаю. Позначився вплив нових часів.

Я тихо сидів біля своїх рідних і думав про Кошлате Орлятко. Думки мої почали кружляти навколо невеличкого лука, який подарував мені друг на прощання. Цей лук