Аркадій Фідлер - Маленький Бізон

ми побачили табір ворогів, які, мабуть, збиралися затриматись тут на кілька днів. Ворони поставили для коней частокіл, щоб вони не могли втекти вночі.

Ми затрималися в невеличкій улоговині, миль за шість від табору ворон. Отут ми й чекали цілий день. Нікого не виряджали на полювання, не дозволяли також розпалювати вогнища. На вечерю вбили старого коня, і їли його м'ясо сирим, порізаним на дрібні шматки.

День був сонячний, ніч мала бути зоряна. Смерком ми вирушили цілим табором, щоб ближче підійти до ворон. Призначені для бою воїни були вже напоготові.

Раптом двоє моїх ровесників, Дерев'яний Ніж і Рівний Сніг, під'їхали до Міцного Голоса. Вони були обурені.

— Нас хочуть скривдити! — з люттю прошепотів Дерев'яний Ніж братові на вухо. — Ти знаєш?

— Нічого не знаю.

— Воїни нападуть на табір ворон, а нам накажуть залишитися в тилу…

— Ми будемо чекати разом з жінками, а воїни будуть битися!

— А що ж ви хочете робити? — запитав Міцний Голос.

— Вони повинні забрати нас з собою, щоб ми бачили, як це робиться!

— Свята правда! — спалахнув брат. — Повинні нас забрати!

— Мене також! — загукав я.

Я вже передчував велику пригоду.

— Тебе, опецьку? — зміряв мене Дерев'яний Ніж зневажливим поглядом, який я відчув навіть у темряві. — Ти, нікчемо, сиди з дівчатами!

— Чого ти ображаєш мене, гаде дерев'яний! — буркнув я у відповідь.

— Малий Бізон піде з нами! — заявив брат спокійним, рішучим голосом.

Ми помчали до батьків і виклали їм наше прохання.

— Там може вибухнути бій! — застерігали батьки. — Посиплються кулі…

— Ми повинні це бачити.

— Не галасуйте так, шибеники!.. Нехай вирішить вождь.

Отож ми побігли до вождя, захопивши по дорозі ще кількох хлопців. Крокуюча Душа був заклопотаний готуванням до нападу і навіть не схотів нас вислухати, але за нас заступився один із старших воїнів:

— Нехай почують запах пороху! Дозволь — я візьму їх під свою опіку. Хай придивляються здалека…

— На твою відповідальність! — попередив вождь.

— На мою, гаук!

Ми страшенно зраділи і мало не цілували старого воїна. Батьки згодилися, так само як і вождь, і дозволили нам іти за ними, але на певній відстані. Нам докладно розповіли, як ми повинні триматися під час бою. В цій купці хлоп'ят я був наймолодший.

Після вечері вождь наказав воїнам і нам, хлоп'ятам, викупатися в ріці. Замість мила ми брали пісок і шарували тіло з усієї сили, щоб усунути запах конини, яку їли на вечерю. Коні не зносять цього запаху: ледве почувши дух кінського лою, вони стають мов шалені. А нам треба було відбити коні тихцем, непомітно.

Я був ще занадто малий, щоб добре розуміти всі деталі плану наших дій. Знаю тільки, що ворони тримали коні в загорожі, неподалік від річки, назву якої вже не пам'ятаю. Зараз же біля загорожі, в ущелині, стояло кільканадцять наметів. У двох наметах, біля загорожі, оселився Ракстон та його білі товариші, в інших — ворони з родинами. Наш план полягав у тому, щоб зруйнувати загорожу з боку річки і вигнати крізь пролам коней — і вкрадених, і тих, що належали воронам. Битися з воронами наші не збиралися, але половина воїнів, яка мала рушниці, мусила причаїтися на пагорках понад табором і, якщо ворони прокинуться й здіймуть тривогу — обсипати обидва намети Ракстона градом куль. Тут треба було насамперед знешкодити американців, найкраще озброєних і найгрізніших наших супротивників.

Ми, хлопці, пішли за тим загоном, який мав виганяти коней із загорожі. Коли ми виходили з табору, нам довелося затриматися через собак. Вони ніби відчували, що буде якась пригода, і неодмінно хотіли бігти за нами. У кожного хлопця був один або й двоє улюбленців. Матерям довелося прив'язати собак у наметах. Мій Пононка вовчим звичаєм сумно завив на прощання.

Десь опівночі старий воїн, наш опікун, привів нас на берег річки, поблизу ворожого табору, і наказав заховатися в чагарях. Ледве він подасть знак — двічі заскиглить по-вовчому — ми мусили негайно тікати до свого табору. Серед хлопців був також і мій старший брат Міцний Голос. Він весь час тримав мене за руку, щоб я не заблукав у темряві. Це мене підбадьорювало.

Ми лежали якраз навпроти загорожі з кіньми, може, за сто кроків від них. Бліде сяйво зір дозволяло нам бачити обриси частоколу, а трохи далі здіймалися світліші трикутники ворожих наметів. Вряди-годи ми чули тихе іржання коней за огорожею.

— Невже ворони не поставили варти? — запитав нишком Міцний Голос у воїна, який був з нами.

Як я пишався в цю хвилину своїм братом! У такому напруженні він ще міг мислити як дорослий воїн.

— Мабуть, з боку ріки ворони не поставили ніякої варти, — пояснив наш опікун.

Хоч було темно, ми бачили наших батьків, які причаїлися біля горожі. Раз у раз вони шаруділи чагарником, щоб коні звикли до цього шелесту і не лякалися б чужих людей. Час від часу хтось із воїнів навіть підводився і показувався коням. Нам видко було, як воїни обережно виймали паколи горожі.

У таборі серед наметів гавкали собаки — часто, але не дуже люто. Тоді наші розвідники на сусідніх пагорках заскиглили койотами, щоб ворони подумали, наче це близкість степових