Галина Василівна Москалець - Новий рік у Стамбулі

роман, де дія відбувалася б Стамбулі, де була б якась любовна інтрига, пригоди. О, скільки б прихильників я тоді б здобула! Написати, як українка зустрічає турка, чи знайома з ним по Інтернету, приїжджає до Стамбула, і він знайомить її з цим містом, друзями, родичами. Прокласти у такий спосіб міст між Туреччиною і Україною. Зробити добру справу. Чи написати щось пригодницьке, що почалося з антикварної крамниці. Ми бачили чимало антикварних крамниць, але заходити туди, не маючи грошей, було незручно. Тільки погляд ковзає по тих килимах, глеках із пташиними дзьобами. І немає навіть заздрості, чи мрії колись розбагатіти і купити собі щось старовинне. Та й уявляю, як турецький килим вкриється котячою шерстю. Єдиний раз у мені тенькнуло, коли побачила смугасті доріжки, такі були у нас вдома. Xідники їх називали. Точнісінько такі самі. Я робила на них свої перші кроки.

Уже не в цьому житті. Уже не в цьому. Я ніколи не комплексувала через бідність, тішуся з того, що маю. З книжок, з даху над головою, випадкового заробітку, того, що Лада теж виросла без цього комплексу.

Дощ трохи стих, але в мене вже починається хвороба. Я переконую себе, що зробила добре, залишившись вдома, викресливши цей день з подорожі. Бо я бачила вже все. Але ця чужа квартира, господарі якої живуть тут самі як гості, з мінімумом речей… Видно, що вони небагаті, не мають навіть машини, або воліють не витрачати гроші на бензин без потреби. І цей євроремонт не до порівняння з тим веселим хаосом, який ми мали в єрусалимському помешканні, де нічого не працювало без бою, щось протікало, вибухало, однак був свій шарм у тих нерівних стінах, круглому склепінні й випадковому наборі постільної білизни, надщерблених горнятках і поламаних стільцях. І мотузках для білизни у дворі, й квітах, які росли на всіх виступах сходів. А ця квартира нагадувала готельний номер зсередини, хоча зовні — дуже милий будиночок з соснами і туями довкола. В Ізраїлі мені імпонувало те, що під скромними оселями без жодних ознак цивілізованої архітектури тулились квіти, деревця у вазонках, обов'язково лимон, апельсин чи гранат біля огорожі, латочка пахучих трав. Тут же все намагались вкрити каменем. Поруч був сучасний котедж з геть забетонованим подвір’ям, на якому стояли авто мешканців. Країна, в якій дуже бояться забруднити взуття, де всі ховаються у своїх мушлях, залишаючи чистісінькі черевики за порогом, як якийсь комплекс вини.

У нас теж є такі перфекціоністи в Галичині, яким здається, що стандарт краще, ніж індивідуальність. Гігантський плазмовий телевізор, шкіряні дивани, вся побутова техніка, ґаджети і дороге взуття — вище того вони ніколи не виростуть. Їм неважливо, чи гарний краєвид за вікном, чи ні. Тому я почувала себе так незатишно. Наче хтось ходив слідом за мною й стирав мої відбитки пальців, а потім, коли я піду, ще й продезинфікував усе, до чого я торкалась. Тому я не люблю ходити до таких людей в гості.

Так, я вже шкодувала, що залишилась наодинці з цією порожнечею, бо, випивши знеболювальне, могла б витримати похід до метро і вихід з нього. Я ще й так довго протрималась.

Я заходилася читати «Англійського пацієнта», сховавшись під ковдру. Щоб не завити від незрозумілої туги. Я навіть не прагнула Інтернету, які новини можуть бути першого січня. Це — нульовий день, коли рештки піску ще стікають на дно клепсидри і ніхто не квапиться її перевернути. Я читала про будинки, нашпиговані мінами, невибухлі бомби у вирвах. То був теж пісок, що прилип до клепсидри війни, яка посунулась далі. І персонажі здавались надто повнокровними як на життя, автор перестарався. Такого не буває в реальності. Люди простіші. Вони не рефлексують на війні, вони бережуть силу. Такі книжки як підфарбований і заправлений синтетичними ароматизаторами алкоголь. Трохи вскубнуто з Гемінгвея, трохи з Фіцджеральда, трохи з Екзюпері. Деградує сучасна література.

Вже й озвався у мені цензор: щось забагато критикую. Так і не навчилась вишукано тролити ймовірних опонентів. А може, то від зневіри, супутниці втоми.

Я не думаю, як повертатись до війни через три дні. Я б повернулась хоч сьогодні. Там я не була б та самотньою, там я вписана у всі можливі інтер’єри і краєвиди. Там я можу не виходити надвір у мороз чи дощ. З моїх вікон відкривається велике подвір’я, покреслене між витоптаних травників порепаними асфальтованими доріжками. Я бачу зранку енергійних собак сусідки Наді, яка годує голубів, кругообіг людей, що вертаються додому, безлисті дерева, посаджені одним старшим чоловіком, який годує чорного кота і відганяє чорно-білого, а я годую обох, і ще цілий виводок з сусіднього будинку. Як вони тепер без мене?

Я не уявляю, що робиться з людьми, які роками живуть там, де їм добре, не там, де їхня Батьківщина. Я часто розмовляю з ними і бачу відсутній погляд, всередині якого примерзла чорна крижинка. Вони відчувають свою провину і тому поводяться агресивно. Я досі не можу їх збагнути.

Лада з Томеком вриваються трохи перелякані і збентежені. Я відчуваю, що цей день не виправдав моїх сподівань. Хоча перший день нового року ніколи не виправдовує сподівань. Його місія, очевидно, полягає в тому, щоб ошукати. Він — той самий алкоголь, підфарбований і напахчений штучними речовинами. Десь так.

6

Дощ перестав — хіба не диво. Вчора Лада з Томеком оцінили альтернативний вид транспорту. Тепер ми пливли на поромі до Галати. Я не могла натішитися. Я пливла б не двадцять хвилин, а дві години. На двох засклених палубах тепло. І є буфет.

— Кава? Чай?

Так буде по-турецьки.