Галина Василівна Москалець - Новий рік у Стамбулі

могли б поїхати в центр, подалі від цвинтарів і порожніх вулиць. Чи просто пошукали б море по шуму і запаху у своєму Гос-тепе. У Львові я чула про будинок біля моря і уявляла собі, що в новорічну ніч стоятиму на пляжі й слухатиму шум хвиль.

Але ми повернулись такі емоційно й фізично виснажені, що в нас не залишилось ні крихти новорічного пафосу. Я поклала сушитися куртку й черевики коло батареї, закуталася в коц і заплющила очі, бо час минає швидше з заплющеними очима. Мені не було добре. Мені навіть хвилину не було добре в Стамбулі у ці дні. Я перебувала у стані постійної тривоги, так як і п’ять років тому, коли вмирала моя мама, а дочка летіла з Америки через океан після кількамісячної відсутності, і я поїхала на день до Львова, щоб відчинити їй двері. Всі ті дні я не писала їй про бабусину хворобу. Тільки коли вона прилетіла в Бориспіль, зателефонувала і сказала, що сталось і до чого воно йде.

Томек на смартфоні господаря, який нам залишив його, щоб ми переглянули пошту, допоміг мені зайти на мій акаунт. Два листи, я тепер вже й не пам’ятаю від кого, і лист від Лани, яка повідомила, що з котами все гаразд і дівчата з Луганська залишаються на Новий рік у мене. Я уявляю собі, як хто зустрічає зараз чи не зустрічає Новий рік. Як завжди, звісно. Тільки в мене вперше за багато років щось змінилось. Я сиджу за великим круглим столом у чужій вітальні, хтось з нас позирає на мобільний. Однак, за розмовою ми проґавили 00.00, і чуємо тільки, як хтось вистрелив з ракети, і темне вікно на мить осяялось кольоровим блиском. І все. Потім мені розповідали дівчата, як стріляли на Сихові попри заборону, і як їм було неприємно й тривожно. Що вже казати про малих дітей з Донбасу, які ховаються під ліжко від кожного звуку, що нагадує постріл. Рік тому ми не могли цього уявити. Але я пригадую, як одного разу зранку не виявилось Інтернету, і ось я стою біля вікна, намагаючись вгадати новини по обличчях людей, і мене дуже напружує, що вони заклопотано розмовляють по телефону. І врешті я виходжу з хати раніше, ніж звичайно, щоб хоч щось дізнатись…

Турецька пташка сидить на столі, як же тепер без неї. Її легко сховати в жмені, вона в безпеці.

2015.

Я лягаю в ліжко, в моєму серці влягаються Стамбул, Ле Корбюзьє, барокова мечеть, схожа на дракона, маленька надія, що війна закінчиться швидко. Добраніч, пташечко Туреччино, добраніч, пташечко Україно.

5

Я прокинулась не від співу муедзина, а від того, що новий рік стукав дощем у шибку, а вітер торохкотів перевернутим човном. Нікуди я сьогодні не поїду. Не хочу більше мокнути. Як правило, я не виходжу в перший день року з дому. Намагаюсь провести цей день якнайтихіше.

Надворі коїлося щось несамовите, тупий біль у щоці відізвався: лишайся. І ще я подумала, нехай Томек і Лада не озираються сьогодні за мною, зроблю їм вихідний. Лада вважає, що поїздки треба максимально використовувати, намагатись побачити якнайбільше, але я інша — мені потрібні паузи. Посидіти десь на березі, помедитувати, наприклад, зробити так, щоб незнайоме місце було для мене, а не я для нього. Зупинитись.

Я хотіла, щоб цей день був трохи схожий на день у Львові. Проте я помилилась. І відчула, що щось буде не так, коли замкнула за Ладою й Томеком двері. Перші, другі й треті.

У будинку навпроти безперервно працював телевізор, перед яким сидів молодий чоловік. Сам. Може, в домі були його батьки, але дітей точно не було. Телевізор я не увімкнула б, навіть якби мене оселили у камері смертників і не дозволяли б ні писати, ні читати. Хоча я допускаю, що можна сидіти перед телевізором і думати щось своє, хоча невідомо, які думки прийдуть під впливом двадцять п’ятого кадру. Піти і розстріляти групу людей, наприклад.

Я витягла ноутбук, осиротілий без Інтернету, відкрила файл і написала робочу назву: Новий рік у Стамбулі, як собі запланувала. Я хотіла почати писати нову річ саме сьогодні. І написала сторінку, мотиваційну. Підсвідомо я хотіла виправдати своє перебування у Стамбулі. Але в той же час розуміла: те, що відбувалось у ці дні зі мною, матиме кармічні наслідки. Минулий рік — то був постійний стрес, і лише тепер стало помітно зміни. Тому варто було виїхати за межі України.

«Це можна було написати від третьої особи, щоб уникнути самоцензури, однак після деяких вагань я все ж буду розповідати від себе про останні дні цього нестерпно важкого 2014 року, фатального, трагічного, бурхливого. Надто багато епітетів можна підібрати до нього. Бувають роки, які нічим не примітні, коли тільки й чекаєш, щоб вийти з них і забути відразу ж. Бувають роки, яких могло б і не бути, які хотілося б замінити іншими, більш багатими на події. Нехай гірше, аби інше». Це я так думала тоді, тепер думаю по-іншому. В минулому часі й іншому просторі. Той рік я прожила не сама, я відчувала підтримку, я зрозуміла, що колективне несвідоме для мене стало важливішим, ніж моє особисте несвідоме. Але тепер все по-іншому, я наче відірвалась від колективного несвідомого і, попри первісний задум, не створюю документ часу, а відвойовую для себе дещо втрачений приватний простір.

Написавши сторінку, я відчуваю, що більше не треба писати. Можливо, це погана ідея ставати ось таким літописцем, що довіряє лише власним очам. Я зуміла б написати і повноцінний