Валерій Олександрович Шевчук - Юнаки з вогненної печі

плєчо, шагом арш!”, “Правое плечо, прямо, шагом арш!”, “Налево!”, “Направо!”, “Кругом!”, “Арш!”

Я тікав од тієї школи, вряди-годи озираючись, ніби за мною гналися всі ті вчительки й учителі: складені із конусів, трикутників, паралепіпедів, в цифрах, із формулами у голові, з дротів, магнітів, схем, із звіриних частин тіла, із плазунів, птахів, риб, комах, інфузорій-туфельок,— я бачив Мідного Вершника, який мчав на мене, щоб розтоптати, мізерного й малого, на сірому лиці хідника, тяг він за собою величезну примару на ста глиняних ногах, що формою своєю нагадувала обрис найбільшої в світі країни, одна губа тієї примари була біля землі, а друга біля неба — вся вона залита кров’ю, бо так її звикли малювати на карті, шумували на ній червоні ріки, і ворушилася земля від загнаних у неї мільйонів гнаних, мучених, убитих, розтоптаних, заморених голодом і каторжною працею. Я тікав від тієї школи, повний жаху й засліплений, осліплий по-справжньому, оглушений, бо мені вже уявлялося, що це не школа, а могутній хор, поставлені на лавки співаки, які горлають: “Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рєк, я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт человек”,— це був якийсь дивний спалах містичного озаріння, який мене вразив і потряс, бо здалося, що я божеволію,— ось яку лавину збудив і зірвав отой малий камінець, моє нерозважливе слово, коли я несподівано навіть для самого себе засумнівався раптом у вибраності російського народу і його літератури та й вивів елементарний резон, що не буває гірших і кращих літератур, є тільки бідніші й багатші, багатий же зовсім не те саме, що добрий. І мені стало страшно, як небагато треба, щоб стати ізгоєм, щоб вибитись із нормальної течії — марна річ пливти проти неї, коли вона стрімка й немилосердно несе тебе, як тріску.

6

Увечері я заступав на зміну і біля входу до кочегарки перестрів дівчину, з якою вступив у балачку минулого разу.

— Привіт кочегар-інтелектуал,— сказала вона.

— Запам’ятала те слово? — здивувався я.

— Яке — кочегар? — спитала дівчина.

— Ні, інтелектуал.

— Думаєш, я дурочка,— засміялася вона.

— По-моєму, воно важко тобі давалося. До речі, як тебе звуть?

— Лариса. А тебе?

Я сказав. Так ми й познайомилися й потеревенили по дурницях.

— Слухай, а можна я подивлюся кочегарку? — спитала вона.

Дівчина була смілива.

— Можна,— сказав я,— коли не боїшся кочегара-інтелектуала.

— Хіба тебе можна боятися? — здивувалася Лариса.

— Людину, яка подобає на чорта? — спитав я.— Ні, ти смілива дівчина.

— Ти хоч і схожий на чорта, але я тебе не боюсь,— сказала трохи простолінійно Лариса.— До речі, й чорт не такий страшний, як його малюють.

Гумор був середьного сорту, але я вирішив бути великодушний.

— Воїстину,— сказав.— Приходь, вгощу чашечкою смоли.

Вона пирхнула й подефілювала в своє парадне, виразно покручуючи своїми принадностями, а я кинувсь у кочегарку, бо вже запізнювався на зміну.

Вона прийшла в той-таки вечір, ще не було темно.

— О, в тебе тут класно,— сказала.— Де можна сісти?

Я показав на ящика, на якому любив проголошувати свої монологи Славко, ящик принаймні був застелений газетою.

— Слухай, і це справді ти возиш ту тачку? — спитала вона.

— Вожу,— засміявся я.

— І вергаєш отією здоровенною лопатою?

— Ну да! — сказав я.

— І це ти такий сильний?

— Я ж сказав, що мене треба боятися. Ось візьму тебе зараз з’їм, а кісточки кину у вогонь,— я жартома загарчав і наставив розчепірені пальці.

Ларисин сміх якось по-особливому розлунював у чорних моїх сутеренах.

— Слухай, а що як я запрошу сюди свою компашку? Погуляємо, потанцюємо, подуріємо. Притягнемо програвана.

— Тут нема розетки,— сказав я.

— Хм, це зле! — Вона на мент задумалася.— Не, в тебе тут інтересно. Знаєш, я терпіть не можу нудного. Вдома — нудно, по телевізору — нудота, в технікумі — кошмар! І всі люди нудні, не вважаєш? А я люблю, щоб весело було. Слухай, а що як ми тут у тебе зробимо пекло?

— Як це пекло? — спитав я ошелешений.

— Вогонь тут є. Роздягнемося, обмажемося вугіллям і подуріємо.

— Любиш дуріти?

— Ну да! Притягнемо магнітофон, не бійся — на батарейках. Тільки щоб і