Цзян Жун - Вовк-тотем

добре знав, які в дзеренів лихі роги — чабани роблять з них шило для роботи зі шкурами, і ним можна наскрізь прохромити цупку коров’ячу шкіру, не кажучи вже про вовчу. Ця рогата атака дзеренів миттю справила належний ефект: у вовчому кільці утворилася прогалина і кози вискочили на волю, ніби жовтий паводок прорвав дамбу. Чень Чжень дуже розхвилювався, бо боявся, що вовча атака так і завершиться нічим. Однак він швидко помітив, що ватажок зграї стоїть поряд із самісінькою прогалиною із таким зосередженим виглядом, ніби робітник дамби, який спеціально відкрив шлюз, щоб спустити надлишок води. Щойно дзерени, які ще не втратили швидкості й гострих рогів, вискочили назовні, ватажок подав сигнал іншим вовкам — і шлюз знову закрився. На цей момент у середині загінного кільця залишилися тільки ті цапи-нездари, які не мали ні швидкості, ні зброї, ні, зрештою, голови. Ще один смертельний кидок вовчої зграї, і неорганізований натовп цих кіз, які втратили свого ватажка, так злякався, що знову подерся на хребет, а потім з гуркотом покотився у сніговий вир. Чень Чжень цілком міг уявити, який кінець чекав на тих кіз, — з їх гострими копитами, тонкими ногами й напханими животами.

Отара дзеренів і зграя вовків зникли за тією лінією, де гори перетиналися з небом. Коли кози розбіглися, над мисливським майданчиком, залитим кров’ю, раптом запала тиша. На трав’яному схилі лишилося тільки сім-вісім козячих тіл та ще декілька поранених кіз конали безсилі. Увесь «бій» — від початку загальної атаки — тривав не більше десяти хвилин. Чень Чжень дивився на все це, мов зачарований, і його серце так сильно калатало, що аж збилося зі свого ритму.

Старий підвівся, потягнувся, а потім сів, схрестивши ноги, в бур’яні поряд зі сніговим заметом. Зі своїх монгольських повстяних чобіт він дістав нефритову люльку з мундштуком, набив її ґуаньдунським тютюном і запалив, потім ще й прикрив отвір люльки срібним юанем із зображенням Юаня Шикая,[22] щоб притиснути тютюн, який нагрівався й розбухав, нарешті, глибоко затягнувся. Чень Чжень знав, що цю люльку Біліґ ще в молодості виміняв за двадцять лисячих шкур в одного ханьського торговця з Чжанцзякоу, який мандрував Монголією. Молоді пекінці зауважили, що такий обмін був збитковим для Старого, однак той надзвичайно любив цю люльку. Він казав, що торговцям теж нелегко — їздять у таку далечінь, та ще й шляхами, де повно розбійників, які не тільки коней вкрадуть, а ще й дивись життя позбавлять.

Старий декілька разів ковтнув дим і сказав:

— Допалю цю люльку й підемо додому.

Чень Чжень, у якого тільки-но прокинувся мисливський азарт, похапцем запитав:

— Хіба ми не підемо на хребет подивитися, що там? Мені цікаво поглянути, скількох кіз вовкам удалося-таки загнати!

— І оце з нас двох ти насмілишся туди піти? — уїдливо запитав Старий. — Можеш не йти, я й так знаю. Щонайменше декілька сотень. Утекти звідти могли лише малі, худі, а ще ті, кому пощастило. Решта — всі пішли до Тенґера. Ти не турбуйся, ці вовки багато не з’їдять. Навіть якщо ми прийдемо всією бригадою, і то всіх не вивеземо.

— А чому малі й худі барани змогли втекти? — спитав Чень Чжень.

Старий, примружившись, відповів:

— У них тільця легенькі, вони не провалилися під снігову кірку, тож змогли в кругову втекти, а вовки їх і не наздоганяли, — він засміявся. — Ну що, дитино, сьогодні побачив, яка від вовків користь? Вони не тільки можуть замість людей охороняти пасовища, а ще й такі ось подарунки на Новий рік роблять! Так, цього разу ми гарно посвяткуємо Новий рік! Раніше всі дзерени, яких задирали вовки, діставалися власникам пасовищ, аристократам чи князям. Тепер, після звільнення, все отримує народ. За правилами Орхонського степу, такі мисливські трофеї належать тому, хто перший їх побачив. Ви завтра гуртом зі своєї юрти приходьте й беріть більше, оскільки це ми вдвох із тобою побачили. Для монголів важливо, щоб за добро було віддячено, тож надалі більше не теревень цілими днями з іншими мисливцями — ханьцями чи прийшлими — про полювання на вовків.

Чень Чжень так радів, що хотів просто зараз притягти воза й повезти дзеренів додому. Він сказав:

— Стільки всього натерпівся від цих вовків за два роки в степу, аж сьогодні поживився за їхній рахунок! І хто б міг подумати?!

Старий зауважив:

— Монголам багато чого перепадає за рахунок вовків, — і піднявши батога, вказав ним у напрямку далеких гір, що виднілися трохи вбік від них і назад. — Ген за тими горами є ще один масив великих гір, що вже не належать до нашого пасовища, однак дуже відомі. Старі люди переповідали, що великий воєначальник Чингісхана Мухулай, коли там воював, то одного разу загнав у снігову пастку декілька тисяч кіннотників ворожих Цзінів. Коли настала весна нового року, Великий хан послав людей, щоб зібрали військові трофеї. Тоді піки, луки, залізні шоломи, сідла й стремена були складені на купу розміром з гору. Чи це не в вовків позичене вміння вести війну? Якщо перебрати в пам'яті десятки великих монгольських битв, то виявиться, що більшість із них велася за вовчою тактикою!

Чень Чжень підхопив думку Старого:

— Так! Так! І коли син Чингісхана Тулуй привів свої війська до Трьох піків у провінції Хенань, йому з тридцятьма тисячами кінноти вдалося знищити двохсоттисячну армію Цзінів, на чому й сама династія Цзінь обірвалася! Тулуй спочатку побачив, що сили Цзінів значні, тож і не вступав у бій. Він чекав, як вовк, моменту, поки піде великий сніг, ще й наказав військам зачаїтися в теплому місці. Так вони чекали, доки половина людей і коней Цзінів замерзне, аж раптом оточили їх і підступно напали. Тулуй, як і ця зграя вовків, не шаблею