Цзян Жун - Вовк-тотем

полювати, і влаштовувати облави, і воювати. На ваших же землях немає великих вовчих зграй, тож і протистояння відсутнє. У протистоянні ані кількість людей, ані широта територій не мають значення. Ключ до перемоги в тому, чи ти вовк, чи — вівця…

І раптом розпочалася атака. Два великих вовки із західного флангу на чолі з білогрудим і білошиїм ватажком, мов блискавки, рвонули до невеличкого пагорбка поблизу від табуна: очевидно, це було останнє неприкрите місце у їхньому загінному ланцюгу. Зайнявши цю висоту, вони замкнули кільце. Було схоже, ніби вистрелили три сигнальні ракети й дали сигнал до загальної атаки. Зграя, яка довго стримувала свої сили, одним стрибком з’явилася з трави і люто кинулася на дзеренів із заходу, сходу й півночі. Чень Чжень ніколи не бачив на власні очі такої жахливої атаки. Люди йдуть у бій із криками «Уперед!», «Уб’ю!» тощо. Собаки кидаються в атаку з гавкотом і виттям, накидаючи, таким чином, собі авторитету й лякаючи противника (однак насправді це є ознакою бравади й невпевненості в собі). Вовки ж ішли на приступ без жодного звуку, навіть без єдиного заклику чи виття. Однак у момент їхньої появи між небом і землею, в очах і серцях людей вибухнув найбільш дикий, жорстокий і добре відомий у світі жах: вовки йдуть!

Вовки прошуміли степом, мов десяток торпед, що швидко розрізають хвилі, озброєні гострими зубами й колючими поглядами, і кинулися на дзеренів.

Кози ж справді так наїлися, що не могли рухатись, тож просто падали від страху праворуч і ліворуч. Основна зброя, яка допомагає дзеренам протистояти вовкам, — це швидкість. Коли вона відсутня, дзерени — все одно, що отара свійських овець, а то й узагалі проста купа м’яса. Ченю спало на думку, що в цей момент дзерени повинні переживати ще глибший жах, ніж він, коли вперше побачив вовчу зграю. Більша частина кіз просто тут на місці й випустили дух, і той полетів до Тенґера. Решта залишалися тремтіти на своєму місці, а в декого підгиналися коліна, тож вони падали на землю і так і стояли — з висолопленим від паніки язиком і підібганим хвостом.

Так Чень Чжень на власному досвіді дізнався, що таке мудрість, терплячість, організованість і дисципліна степових вовків. Зграя неперевершено володіла собою — вони могли тимчасово стримувати свій голод і жадобу й терпляче чекати такого вдалого моменту для атаки, який трапляється раз на декілька років. І ось тепер так легко обеззброїли дзеренів.

Його вразила думка: ось чому безграмотний Чингісхан, а також цяни й жуни, гуни, сянбійці, тюрки, монголи і, нарешті, чжурчжени, полководці й генерали в яких були здебільшого безграмотними або напівграмотними, раптом змогли розгромити Великий Китай з його відомим на весь світ Сунь-цзи та його класичним твором «Мистецтво війни»! Аж, виявляється, вони мали таких видатних вчителів військової справи, мали таку чудову можливість спостерігати на «уроках» за реальними військовими діями, і ще — мали довготривалу практику війни з відбірними вовчими військами! Чень Чжень відчував, що ці декілька годин «наочної» військової практики значно корисніші за роки штудіювання Сунь-цзи й Карпа Клаузевіца, адже вони набагато краще допомагають відчути власний характер і душу. Він з дитинства захоплювався історією і завжди хотів збагнути цю найбільшу в світі таємницю — звідки взявся військовий геній у маленького народу, який змів пів-Європи і створив найбільшу за всю світову історію імперію — Монгольську? Він не один раз запитував про це в Біліґа, проте рівень освіти Старого був неналежним, щоб відповісти. Однак глибока мудрість підказала йому спосіб навчання — можливо, найбільш первісний, але й найбільш передовий, що допомагав поступово розв'язати всі питання, які накопичилися в Ченя. Чень Чжень переймався глибокою повагою до степових вовків і до степовиків, які шанували вовка як тотем.

Війна і урок тривали.

Отара дзеренів нарешті була вимушена зрушити з місця. З усієї отари тільки старі цапи разом з очільником, загартовані тривалими випробуваннями життя в пустелі, могли вистояти перед спокусливим запахом свіжої трави посеред зими і втримати обсяг свого живота в тих межах, які не шкодили швидкості. Тож вони миттю розвернулися й побігли туди, де не було вовків, — на гірський хребет, ще й повели за собою більшу частину табуна. Із набитими животами, загрузаючи в снігу, та ще й на гору — з великими ж труднощами бідолахи дісталися верхів’їв хребта! Так, це була справжня бійня, і покарання від мудрості за дурість і необачність! В очах Біліґа вовча зграя була виконавицею волі Неба і рятівником степу.

Вовки ж навіть не поглянули в бік тих цапів, у яких луснули животи й вони попадали на землю, самі собі заподіявши лихо, коли зуб вовка до них навіть і не торкався. Вовки кинулися на тих, які збилися в купу. Великі вовки у стрибку повалили на землю кількох великих цапів і перекусили їм горло — від схожих на феєрверки цівок крові в повітрі поширився запах, кров розтеклася по траві. Смердючий цап’ячий дух заповнив на певний час холодний простір навколо. Дзерени ж, наділені гострим зором і тонким нюхом, так злякалися цього видовища, що помчали щодуху вище на хребет. Однак коли великі цапи, які вели перед у кількох купках дзеренів, вискочили на верхівку, вони вимушені були зупинитися і схвильовано закрутитися на одному місці. Ніхто з них не наважувався стрибати вниз. Очевидно, цапи-проводирі відчули загрозу, яку таїв у собі білий вир унизу, де крізь сніговий покрив не пробивалося жодної травинки. Старі ж дзерени, обізнані з життям степу, одразу викрили вовчі хитрощі.

Раптом дзерени, що скупчилися на верхівці схилу, ніби селевий потік, ринулися з гори у зворотному напрямку. Десяток великих цапів, ніби колективно зваживши ризики обох небезпек, обрали ту, яка була найменшою, — прорвати вовче оточення. Кози зібралися з духом і вирішили зважити життям, а не зважати на смерть. Приблизно половина табуна стали плече до плеча, пузо до пуза, опустили голови й виставили вперед свої міцні й гострі роги — ніби списи й піки. І так пішли на вовків. Інші дзерени, які ще могли бігати, швидко приєдналися. Чень Чжень дуже