Енн Файн - Позаду льодовні

від мене і перебиратиме пальцями потертий шкіряний ремінець, яким зв’язані половинки іржавої напівзруйнованої садової хвіртки, щоб та цілковито не розвалилася. Коли ми востаннє були там, вона шарпала його весь час, поки Касс благала Джеймісона відпустити мартина на волю.

Налаштований я був рішуче. Не пригадую, що ще я збирався їй сказати, але знаю напевно, що хотів усе пояснити, щоб вона перестала на мене сердитися. Урешті-решт вона мусила б обмотати подертим шкіряним ремінцем стовпець біля хвіртки і таки підвести очі. А потім я допоміг би їй упоратися з роботою. Та я сам усе за неї зробив би, а вона тим часом умостилася б на паркані та розмовляла зі мною. А опісля ми разом пішли б до річки, де спить Касс (вона тепер мало не цілими днями спить), і все знову було б гаразд, наче ми ніколи й не сварилися.

Я візьму з собою багато черешень. Ліса їх обожнює. Тато каже, що вона не набагато краща за зябликів — так поїдає його черешні. Він розводить руки, як садове опудало, і несамовито махає на неї або шерхоче цілим аркушем дорогоцінної маминої фольги просто перед її обличчям, аж поки Ліса від сміху вже не може покласти до рота жодної черешеньки і ненароком починає ковтати кісточки. Я візьму черешні з великої порцелянової миски в коморі, перш ніж Касс устигне прийти і попередити мене, що це основний інгредієнт для «бабусиного пудингу» абощо і я мушу покласти їх назад. Я насиплю черешні в новенький поліетиленовий пакет, а не в один з уживаних і прополісканих. Заховаю їх за тумаками, щоб схопити в останній момент, коли вже виходитиму. Я спланував усе до дрібниць.

А все-таки я не міг заснути. Так боявся, що саме нині не почую, як дрижать двері у двір, коли тато тягне їх над кахляною долівкою, щоб вийти з дому і піти на доїння разом з Джеймісоном. У нього вже, може, й ранок, але для мене все це звуки ночі: і коли мама випускає котів надвір, і коли тато прочищає плиту AGA[7] від попелу, і коли посвистує моторошний поїзд, що проїжджає Фретлі. Я можу прокинутися від цих звуків, якщо так себе налаштую напередодні ввечері.

Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.

Я перевернувся долілиць і вткнувся обличчям у подушку. Згадував, як Лісині бліді худорляві пальці з м’яким шелестом рухаються по сухій траві та як задерлася її блузка, бо вона не додумалась її заправити, перш ніж заснути поруч зі мною. Припливи крові та припливи шуму в палаючих вухах урешті витіснили давній нічний страх, буцімто кожен найменший скрип мого старого дерев’яного ліжка може розбудити весь будинок. Зрештою я так міцно заснув, що взагалі не почув уранці татових кроків.

Однак я прокинувся досить рано. Крихти татового тоста валялися по всій підлозі біля сушки для посуду, де він зазвичай стоїть, виглядаючи у вікно, щоб збагнути, яка ж сьогодні погода. Його чайничок з чаєм стояв на столі, напівпорожній і вже ледь теплий. Визирнувши у вікно, я побачив, що сонце ще не піднялося над хлівцями і подвір’я досі в затінку. Ліса не могла аж так спозаранку податися до Галлорана.

Я взяв усі черешні, хтозна-скільки, цілісіньку велику торбу. Хоча тато залишив двері відчиненими, я не пішов подвір’ям, а вийшов через парадні двері. Я ними нечасто користуюся, але вони тихіші.

Рано-вранці буває таке відчуття, ніби все навкруги згорнулося пуп’янком і готове от-от розкритися, бракує лише кількох людей, які теж могли б це побачити, а поки вони не з’явилися, усе причаїлося в очікуванні — очікуванні саме цього моменту. Я хотів прошмигнути повз тин, щоб тато не помітив, що я вже прокинувся, і не покликав допомагати: підняти на хвильку край балки чи притримати двері, поки він заб’є новий клин, щоб вони врешті добре трималися, чи ще щось таке, що могло б мене затримати.

Я зумів прокрастися аж до стайні. А по той бік геть усе було залите сонячним сяйвом, і крутий схил до полів здавався просто безкраїм, а земля після двох тижнів без краплини дощу була такою твердою і борознистою, що я навіть крізь взуття відчував стопами кожен горбочок. І коли я почав бігти, колюче ранкове сонце било просто в очі, засліплюючи мене яскравими і мерехтливими срібними блискітками. Я розмахував пакетом з черешнями, малюючи в повітрі величезні сяйливі червоні кола; мені траплялися тверді бездоганні горбочки, від яких я відштовхувався, щоб рекордно високо перестрибувати через кротовини, будяки і жмуття сухої трави — що-що, а бігав я завжди значно, значно краще за Касс.

Я мчав униз, гукаючи і дражнячись — зазвичай саме так я під’юджую сестру, коли вона біжить за мною, відстаючи на ярди,[8] власне, повсякчас. Я добіг аж униз, до рову, і вишкірився втомлено, але гордо — з такою посмішкою я завжди озираюся до неї, щоб подратувати, і від цього лише посилюється чудове, неймовірне почуття тріумфу, яке переповнює мене щоразу, коли я бодай у чомусь перемагаю Касс.

Я лежав горілиць, розкинувши ноги й руки, у прохолодній тінистій западині, встеленій вологим листям. Моє тіло стало схожим на помповий механізм. Варто було лиш заплющити очі, і я відчув, як пульсує кожна клітинка: все в мені стугоніло,