Енн Файн - Позаду льодовні

Коли я вискочив з трави просто перед його носом, Галлоран, щойно оговтавшись від несподіванки, почав на мене нападати:

— Ти що взагалі тут робиш? Уже дуже пізно. Та вже по десятій! Ти давним-давно мусив прийти додому на вечерю! А о цій порі ти повинен бути у своїй спальні. Оце тобі вдома дістанеться на горіхи!

Він цілком мав рацію. Так усе і було, хоч я й сам це чудово усвідомлював. Просто до пророчих слів Галлорана мені здавалося, що не таке то вже й велике діло. Але тепер я покірно взяв светр і пошкандибав геть, надто нещасний, щоб навіть слово мовити, і надто занурений у свої думки, щоб замислитися: якого біса Галлоран вештається позаду льодовні у химерних літніх сутінках?

Було вже майже пів на одинадцяту, коли я ввійшов у кухню, щоб «дістати на горіхи», як напророчив Галлоран. Ось і новий урожай провин для Списку: легковажний і нерозсудливий, на-тебе-все-менше-і-менше-можна-покластися, з-тобою-важко-справлятися. Мама додала ще й «припізнілий», нагадуючи татові, який люто крокував туди-сюди кухнею, що їм певною мірою навіть пощастило, бо з Касс уже давно було важко справлятися. Можливо, десь глибоко в душі вона хотіла таким чином утішити мене, хай навіть так, але мені від цього легше не стало. Мені ніколи не подобалося оце порівнювання нас із Касс. Аж надто вже часто я виявлявся гіршим. А коли батьки нарешті відправили мене спати, я ще довго лежав і не міг заснути, прокручуючи в голові все, що вони казали, і, ба гірше, як вони це казали.

Я спробував заспокоїтися, роздивляючись мерехтливі нічні тіні на стіні. Раніше Касс відволікала мене ними щоразу, коли ночами мені ставало сумно.

— Ота тінь дуже схожа на котеня, — казала вона. — Томе, та справді ж схожа. Сам подивись! Ну то придивися трохи краще! Онде плямка вгорі на дверях — це його вушко.

Вона до мене чіплялася, як реп’ях, аж поки я відривався від самобичування і намагався розгледіти котеня на стіні, лишень щоб вона мене облишила. Урешті-решт я таки помічав те котеня — воно було товстеньке й гарненьке, а ще погладжувало вусики лапкою.

— Бачу, бачу! — радісно вигукував я. — Ота лінія на стіні — це ж його спина, правда? А та темна плямка — це кінчик його хвостика, який він загорнув під себе, еге ж?

Я оглядався на Касс, але вона не озивалася. Натомість заривалася від радості обличчям у подушку, тому що старий добрий трюк вдався — вона вкотре підловила мене. А коли я знову дивився на стіну, кошеняти там уже не було.

Але тепер я далеко від Касс, і вона більше не може з мене глузувати. Одного дня батько перетягнув моє ліжко коридором аж до кінця, у холодну маленьку кімнатку дивної форми, де раніше був його кабінет. Він поступово повиносив звідти все своє офісне приладдя: папки, записники, мільйони картонних коробок, переповнених чеками, і поскладав усе це в єдиній освітлений кімнаті на горищі. І відтоді щоразу, повертаючись після нарахування зарплат чи оплати рахунків, тато в поганому гуморі. Він каже, що в голові у нього цілковита катавасія, бо він постійно вдаряється нею об балки і припускається стількох помилок, що міг би вже двічі збанкрутувати та бути змушеним продати ферму. Попри це, ліжко моє він назад не переносить.

Безперечно, якби ми з Касс досі ділили одну кімнату, то під покровом темряви я піддався б її нещадному випитуванню, яке вона влаштовує завжди, коли підозрює, що щось сталося, і я розповів би їй, чому так пізно прийшов додому. Я розповів би їй про ту жахливу сварку з Лісою і про те, як вона втекла.

Я не сумніваюся: Касс одразу пообіцяла б, що завтра рано-вранці піде зі мною до будинку Джеймісона й усе за мене владнає. І вона таки пішла б, незважаючи на історію з мартином, після якої нога її вже роками не ступала на ту стежку. Вона завжди мені допомагала, коли потрібно було щось пояснити. Вона вміє пояснювати значно, значно краще за мене, і чудово це знає.

Касс завжди допомагає, так чи інакше, навіть коли робить це ненавмисно. Її анітрохи не лякають ті жахливі речі, про які я ледве змушую себе розповідати. Вони зазвичай видаються їй смішними — вона, вочевидь, готова почути і щось значно гірше. Вона слухає мене, всівшись на ліжку, в неї палають очі, її охоплює нетерплячка, і поступово я й сам починаю вірити, що все не так погано.

Але вчора ввечері я потребував від Касс не просто втішання. Я хотів, щоб вона мені пообіцяла сходити туди. Вона ж із Лісою не сварилася, тож та мала б до неї прислухатися. Касс усе залагодила б.

Я встав з ліжка і рушив у коридор. Але світла не вмикав. Ніколи його не вмикаю. Я тихесенько підкрався до її дверей і якомога повільніше повернув ручку. Якщо надто поспішати, вона клацає.

Двері не відчинилися. Я подумав, що там щось затялося. Стояв у піжамі, наче недоумок якийсь, і штовхав двері плечем, прокручуючи ручку туди-сюди, хоча прекрасно знав, у який бік її потрібно повертати. Урешті-решт я ж стільки років спав у тій кімнаті!

Я довго мовчки штовхав двері в кімнату Касс, аж поки до мене дійшло, що вони зачинені. Ти ба, виявляється, до них існує ключ.

Я повернувся в ліжко і спробував ще раз самотужки в усьому розібратися. Вирішив, що піду до Ліси рано-вранці: не настільки рано, щоб ризикувати наткнутися на Джеймісона, але й не надто пізно, щоб Ліса ще не встигла виконати всі свої завдання та гайнути до Галлорана. Я подумав, що таким чином змушу її вислухати мене. У неї просто не буде виходу — така собі пастка, еге ж?

Я здогадувався, що спочатку вона відвернеться