Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

Але тут Айвен урвав своє пояснення через те, що його ніхто не слухав. Комендант і доктор — обидва витріщилися на отця Брауна, який чомусь зірвався на ноги і застиг, схопившись за скроні немов у приступі раптового сильного болю.

— Стривайте, стривайте! — вигукував він, — припиніть говорити на мить, бо я вже на півшляху до розгадки. О Боже, чи вистачить мені сил? Чи спроможний мій мозок на останній ривок, аби осягнути все це? Сили небесні, допоможіть мені ще трішки! Я ж бо добре вмію міркувати. Свого часу я міг переповісти будь-яку сторінку з Фоми Аквінського. Моя голова зараз або лусне, або збагне… Мені все ясно лише наполовину… Усього лиш наполовину.

Він охопив голову руками і стояв, немов людина, котру мучить якась важка думка або яка щиросердо молиться, тоді як іншим трьом чоловікам залишалося тільки спостерігати за цим завершальним дивом останніх страшних дванадцяти годин.

Урешті отець Браун відвів руки, і вони побачили зовсім нове обличчя, свіже і зосереджене, як у дитини. Він протяжно, з полегшенням зітхнув і сказав:

— Що ж, час усе розставити на місця і чимскоріш покінчити з цієї справою. Гадаю, що знаю найшвидший спосіб переконати всіх вас. — Він звернувся до доктора: — Докторе Саймоне, у вас неабиякий розум: уранці я чув, як ви назвали п’ять найпроблемніших питань у цій справі. Якщо ви погодитеся повторити їх знову, то я дам на них відповідь.

У доктора Саймона від хвилювання і подиву аж пенсне сповзло з носа, однак він одразу погодився:

— Що ж, перше питання, як відомо, було таке: навіщо комусь убивати іншого неповороткою шаблею, коли можна скористатися, скажімо, шилом?

— Тому що шилом неможливо відрізати голову, — сказав Браун спокійно, — а для цього вбивства обезголовлення було конче необхідне.

— А чому? — поцікавився О’Брасн.

— Давайте наступне запитання, — попросив отець.

— Отже, чому жертва не закричала, — запитав доктор, — і невже шаблі в садах — звичайнісінька річ?

— Через гілочки, — насупився священик і повернувся до вікна, що виходило на сцену вбивства. — Ніхто так і не розгадав їх ролі у цій справі. Чому вони лежали на тій галявині (погляньте-но на неї) на такій відстані від найближчого дерева? До того ж їх було не відламано, а відсічено. Убивця розважав свого ворога технікою володіння шаблею, показував, як він може підкинути і розсікти в повітрі гілку та інші подібні трюки. А тоді, коли його ворог нахилився, щоб переконатися в результаті, зненацька рубонув по шиї — і відтята голова впала.

— Що ж, це видасться досить імовірним, — повільно промовив доктор. — Але мої наступні два запитання спантеличать кожного.

Священик прискіпливо дивився у вікно і вичікував.

— Вам відомо, що весь caд непроникний, як герметична камера, — продовжував доктор. — Тож як стороння людина потрапила в сад?

Не повертаючись, скромний священик відповів:

— У саду жодної сторонньої людини не було.

Настала мовчанка, а потім, несподівано, — хихотіння, майже дитячий сміх, який зменшив напруженість ситуації. Абсурдність Браунового твердження спровокувала Айвена на відверте глузування.

— Ого! — вигукнув він, — то, може, вчора ввечері ми не приволокли великого огрядного трупа? І його власник ніколи не заходив у сад, чи не так?

— Заходив у сад? — повторив Браун рефлексивно. — Ні, авжеж не заходив!

— Дідько! — вигукнув Саймон. — Людина або заходить у сад усім тілом, або не заходить, і — теж усім тілом!

— Не обов’язково, — сказав священик з ледь помітною посмішкою. — Яке там наступне запитання, докторе?

— Послухайте, мені здається, що ви хворі, — різко зауважив доктор Саймон, але я поставлю наступне запитання, якщо ви цього бажаєте: як пан Брейн вийшов із саду?

— Він не виходив із саду, — відказав священик, продовжуючи дивитись у вікно.

— Не виходив із саду? — вибухнув Саймон.

— Не усім тілом, — сказав отець Браун.

Французької логіки Саймона на більше не вистачило, і він аж замахав кулаками.

— Людина або виходить із саду всім тілом, або всім тілом з нього не виходить, — кричав він.

— Не завжди, — відповів отець Браун.

Докторові Саймону ввірвався терпець, і він підвівся.

— Я не марнуватиму час на таку безглузду розмову, — кинув він сердито. — Якщо ви не здатні розрізнити, по який бік стіни перебуває людина, то я вас не турбуватиму.

— Докторе, — дуже лагідно промовив священик, — ми завжди знаходили спільну мову. Будь ласка, заради старої дружби, зупиніться і скажіть мені своє п'яте питання.

Нетерплячий Саймон опустився на стілець біля дверей і лаконічно промовив:

— Голова і плечі були якось дивно порізані, й ці порізи, схоже, було зроблено вже після смерті жертви.

— Так, — сказав незворушний священик, — і їх було зроблено, аби ви повірили саме в ту просту неправду, у яку ви й повірили. Їх було зроблено, щоб у вас не виникло жодного сумніву, що та голова належить саме цьому тілу.

Гел[12] О’Браєн відчув, що десь на задвірках його мозку, де зароджуються образи всіх монстрів, щось зрушилося. Перед ним безладно постали всі кентаври й русалки, яких тільки витворила уява первісної людини. Він почув