Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

традиції християнства, він виховувався варязькою дружиною, яка оточувала ще князя Ігоря; від неї була прийнята ним завойовницька ідеологія. Святослав негативно ставився до християнства, хоча княгиня Ольга намагалася навернути його до цієї віри. Святослав, як і Олег, влаштовував у Києві, як це довів М. Брайчевський, антихристиянські погроми, особливо в той період, коли він зазнавав невдач у болгарських походах. Такий погром зафіксовано в 968 р., після його повернення з першого дунайського походу і пізніше, у 970–971 рр., зокрема й у Болгарії.

Російський історик XVIII ст. В. Татищев повідомляє, що після поразки Святослава від війська імператора Іоанна Цимисхія, князь розлютився на всіх християн, котрі були в його дружині, і “не пощадив” навіть свого “єдиного брата Гліба” який, певно, також був християнином, віддав усіх “на різні катування”…

Про дунайські походи Святослава існує численна література.

Сучасний російський історик А. Сахаров написав велику й детальну монографію про діяльність цього князя. Але в оцінках його він опирається на праці, традиційні для нашої історіографії,— оспівування, ідеалізація князя Святослава та його політики завоювань, що відповідало анексіоністським уподобанням російських імперських ідеологів різного ґатунку. І справді, Святослав започаткував своїми завоюваннями утворення величезної території імперії Рюриковичів. Між тим, в історичних оцінках інших авторів все частіше зустрічається теза про те, що такі завоювання були непотрібними для Київської держави: вони непомірно розширили її територію, ослабляли центр, вимотували матеріальні й людські ресурси, а головне — зруйнували на сході заслін із держав, що стримували натиск кочовиків на східноєвропейську рівнину, котрі згодом перетворили тутешню цивілізацію в руїну.

Реформи Володимира Великого

Тепер звернімо увагу на події в історії Київської держави після загибелі князя Святослава під час повернення з другого дунайського походу в 972 р., коли на нього напала орда печенігів біля дніпровських порогів і вщент розгромила його дружину. Князь Святослав був убитий. І печенізький хан Куря, за переказами, череп князя Святослава оббив золотом, зробивши з нього чашу, і написав віщі слова: “Хто шукає чужого, губить своє”.

Ідучи на Подунав’я, князь Святослав залишив у Києві свого старшого сина Ярополка, який був народжений від першої його жінки — угорської князівни, яка мала слов’янське ім’я — Предслава, як говорять деякі джерела. На ті часи угорські володарі прийняли християнство, отже, жінка Святослава була християнкою. Деякі історики справедливо вважають і самого Ярополка християнином, адже його виховувала не лише мати–християнка, але й християнка бабуся, княгиня Ольга. Отож і виходить, що Ярополк був першим християнським князем (після Аскольда, звичайно) на київському княжому престолі.

Після загибелі батька Ярополкові дісталась велика й зруйнована Святославовими війнами держава. Вся діяльність Ярополка, проте, займала невеликий проміжок часу і залишила в історії тільки окремі фрагменти. Ймовірно, що він змушений був відбивати печенізьку орду, яку нацькувала Візантія на князя Святослава, від якої він загинув. Можливо, саме боротьбою з печенігами була викликана його спроба знову зв’язати поляно–руську державу із західним світом, як це у свій час робила княгиня Ольга. Це тим більше було можливим, бо після воєн Святослава стосунки Русі з Візантією зіпсувались, і Подніпровська держава одна протистояла ординському Степу і вселенській імперії.

Як відомо з наших та зарубіжних хронік, у 973 р. до столиці Священної Римської імперії, до Кведлінбурга, з Києва знову було відправлено спеціальне посольство. Ми не знаємо про наслідки цього візиту. Можемо лише здогадуватись, що Ярополк намагався знайти собі спільників у боротьбі, передусім проти агресивних степовиків. Із Никонівського літопису дійшла до нас звістка, що 979 року до Києва прибули посли з Ватикану. Є ще одна дата цього посольства — 977 рік. Певно, воно мало якийсь успіх у Києві, бо залишились у літописах повідомлення про якесь хрещення Русі за Ярополка.

Із цих фрагментів випливає, що Ярополк був речником християнської ідеології в язичницькій Київській державі.

У 978–980 рр. в країні спалахують міжкнязівські чвари. Ярополк і його менший брат Олег, якому ще Святослав віддав в управління землю деревлян, розпочали між собою боротьбу. Обидва Святославичі загинули в цій братовбивчій борні. Літописи повідомляють, що в цій громадянській війні підступну роль відіграли варязькі загони, зокрема, один із давніх варязьких керманичів у Києві, сумнозвісний Свенельд. Після загибелі обох Святославичів київський престол залишився вільним для третього сина Святослава — Володимира, народженого ключницею княгині Ольги Малушею. Володимир за волею свого батька сидів у Новгороді разом зі своїм дядьком і вихователем Добринею, братом Малуші.

Варто нагадати, що деякі історики — і українські, і російські — доводять, що Малуша та її брат Добриня були дітьми поверженого княгинею Ольгою деревлянського князя Маломира (Мала) з древньої династії деревлянських князів Ніскиничів. Тож Володимир законно лишався спадкоємцем деревлянського князівства, а після загибелі своїх старших братів йому судилося вже без конкурентів зайняти київський стіл.

Володимир, а найперше Добриня, як старший і досвідченіший, дізнавшись про смерть старших синів Святослава, організував варязьку дружину і новгородську рать для походу на Київ. Вони підняли земські війська й дружини тих князівств, через які пролягав їхній шлях на Київ. Це землі Полоцького, Смоленського, Дреговицького князівств, а також деревлян. Цей енергійно організований кидок допоміг підпорядкувати Володимирові ці землі–князівства. Під час походу Володимир, наприклад, підкорив собі Полоцьк, убивши місцевого князя Рогволода й насильно взявши в жони його дочку Рогніду. Літопис наводить слова полоцької князівни, яка не хотіла ставати жоною Володимира, не бажала “роззути робучича”, тобто, за звичаєм сватання, роззути жениха, якого