Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Проте є й інші, більш вірогідні свідчення про походження княгині Ольги. Наша “Повість врем’яних літ” свідчить, що 903 року Олег привів у Київ княгиню Ольгу із Пскова і дав її в жони Ігореві. Інші літописні повідомлення уточнюють, що він привів її з Плескова. Але ось цікаве повідомлення Владимирського літописця: “Ігоря же Олег жени в болгарах поят за него княжну именем Ольгу і би мудра вельми”. “Повість” за Іпатіївським списком уточнює: “Ігореві… приведоша ему жену от Плескова, именем Ольгу”. Цей факт підтверджує й Новгородський літопис: “Ігор привів собі жону від Плескова на ім’я Ольга. І була мудра і смислена”.

Беручи до уваги широку завойовницьку політику Олега, можна з певністю сказати, що саме перед походом Олега на Візантію 907 року чи й раніше київський правитель увійшов у союз з Болгарією, через територію якої до Константинополя найліпше було дістатись русько–полянським військам. Болгарія, що відібрала у Візантії Балканський півострів і Подунав’я, була природним союзником Київської Русі в боротьбі з імперією. У цих умовах одруження Ігоря з болгарською княжною зміцнювало коаліцію проти Візантійської імперії Русі й Болгарського царства.

Тож виходить, що Ольга — не простого роду, а князівського, та ще й болгарського.

Привертає увагу й ще одна обставина: Олег привів Ольгу з Плескова. Плесков — це давня столиця болгарської держави, що в ті роки вела енергійну боротьбу проти Візантійської імперії. На цей час — початок X ст. — припадає період активної діяльності царя–просвітителя Симеона на піднесення Болгарії. Тож логічно, що Олег узяв у жони Ігореві князівну з болгарської правлячої династії, яка мешкала у Плескові (Плісці), давній столиці Болгарського царства. Її християнське ім’я — Єлена. Ім’я ж Ольга було дано, певно, уже в Русі. У ті часи жіночі імена в слов’ян–язичників утворювались від чоловічих, видатних представників свого роду; Ярослава — походило від чоловічого імені Ярослав, Богдана — від чоловічого імені Богдан, Малуша — від чоловічого імені Мал і т. п.

Оскільки саме Олег найбільше клопотався за це одруження й був владним представником прийшлої династії, його іменем і була названа на Русі болгарська князівна, за давнім тутешнім звичаєм.

Звідки взявся в літописців Псков? Деякі історики кажуть, що раніше російський Псков називався Плесковим, але під руками малограмотних літописців було згублено дві літери — Л і Е. Звичайно, літописці могли й пропустити і літери, і слова. Та звідки ж самі псковичі, самі місцеві люди знали, що літописці зробили помилку, і почали називати своє місто неправильно — замість Плескова — Псковом? Це абсолютно нелогічна думка. Є інше твердження: часто в іноземних хроніках Псков іноземці називали Плесковим. Це могло бути, бо іноземці часом перекручували імена і назви, природно, і записували так, як їм здавалося зручнішим. Скажімо, Ольгу називали “королевою ругів”, а не “русів”, бо прибалтійське плем’я ругів було відоміше німецьким хроністам. Так само в тодішньому світі була відоміша назва давньої столиці могутньої болгарської держави, аніж маленький населений пункт Псков на краю землі, серед угро–фінських та слов’янських племен, що загубився в лісах і болотах. Але найважливішим фактом є те, що це одруження, за літописом, відбулось 903 року, а Псков — за давніми літописами й свідченнями, був заснований 962 року… Отже, походити зі Пскова Ольга аж ніяк не могла.

Про болгарське походження княгині Ольги говорили ще в дореволюційній історіографії, говорили й у наші часи деякі болгарські історики. Але ця теорія суперечила російській і радянській історіографії, яка підтримувала свою, нібито самобутню, а насправді норманську теорію походження княгині Ольги.

…Постарівши, княгиня Ольга в 964 р. передає державне кермо своєму синові Святославу (964–972). Це був перший князь у династії Рюриковичів, який мав слов’янське ім’я. Але він був і єдиний, який виявився найбільшим чужинцем для Київської країни. Це був князь, який практично ніколи не жив у Києві, не займався внутрішніми державними справами. Його діяльність проминула у походах задля розширення території Київської держави. Це призвело до послаблення економічного, політичного, культурного життя Київської Русі.

У 964 р. Святослав, зібравши численні війська та дружину, найманців–варягів, з якими виріс і на яких опирався, іде на схід. Він підпорядковує собі величезні території Поволжя, розбиває велику державу — Хазарський каганат. Деякі історики слушно зауважують, що Хазарія зіграла значну роль в історії утворення Київської державності: вона загородила своїми військами ворота зі сходу, через які постійно просувались дикі кочові орди на територію Подніпров’я, Причорномор’я та Східної Європи.

У 964–965 рр. Святослав розгромив цю державу, яка переживала тяжкі часи після тривалої громадянської війни, яку роз’їдали релігійні та інші суперечності. Святослав підпорядкував Києву численні народи Північного Кавказу, що були під Хазарським каганатом — касогів, ясів; він підпорядковує собі значні території Причорномор’я, Криму, тобто райони, які були під контролем Візантійської імперії. Згодом це піднімає Візантію проти Русі й проти Святослава.

Святослав здійснює великі походи на Подунав’я, на Болгарію. Ми знаємо про них з багатьох літературних джерел, із високим патріотизмом пише про них і “Повість врем’яних літ”. Цей пієтет ченців–християн підхоплює історіографія, спочатку російська, самодержавно–монархічна, а потім і українська, яка оспівувала згодом загарбницьку діяльність династії Рюриковичів. Метою цих походів Святослава на Дунай було оволодіння територією на нижньому Подунав’ї разом із значним торговим центром — містом Переяславцем. Імовірно, зважаючи на ослаблення в цей період Болгарського царства, проти якого озброїлась Візантійська імперія, Святослав прагнув здобути болгарський трон як законний спадкоємець болгарського княжого роду, зважаючи на болгарське походження своєї матері — княгині Ольги–Єлени.

Святослав справді був активним полководцем, мужнім воїном, великим завойовником, був людиною відважною, особисто невибагливою у побуті — це справді непоганий приклад для воїнства. Але для керманича держави головне — бути не завойовником, а упорядником життя власної країни, просвітником, будівничим, мудрим правителем.

Святослав не прийняв Ольжиної