Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

розуміється, потім були обійми-облизування, поцілунки-перепросини, «моє маленьке», «доцічок мій золотий», — по кількох, розжарених в очу начервоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, — бо мами за тим усім не проглядалося, мама взагалі була фриґідна, ясне діло, заекранована, мов чорне світловідпихальне шкло (потім, у перших місяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранці до кімнати молодят із весело диркочучим будильником: вставайте, сніданок готовий! — акурат у хвилину-коли, і по вибухлім скандалі плакатиме сиріткою в кухні, налякана й безпомічна: хотіла ж як ліпше! — так що, вгамувавшись і відтрусившись схарапудженим тілом, ти ж її, врешті-решт, і потішатимеш)…[56]

У процесі такої розповіді читач відчуває, як його зачіпає вибухом ран і емоцій, стримуваних і приховуваних роками колоніального досвіду; так довго приборкувані, вони наразі вибухнули так швидко і одночасно, що, здається, нараторці/авторці не до снаги загнуздати їх і довести до читача традиційнішим, систематичним робом. Забужко розвернула колоніальну парадигму, помістивши постколоніальний суб’єкт саме в центр, де лунає його голос і тільки його.

Трьом творам, написаним вісімдесятниками («Бурдик» Володимира Діброви, «He-Ми» Юрія Ґудзя і «Некрополь» Тараса Прохаська) властивий підхід до розповіді, який прагне розмити межі між автором, наратором і героєм. Всі три твори розповідають історію написання літературного твору, причому, зосередившись на самому написанні та інших творчих процесах, які вирізняють їхніх персонажів, ці три письменники замислюються над роллю мистецтва у питаннях ідентичності та існування.

Розповідь Прохаська в «Некрополі» починається з розповіді письменника Млинарського про творчий процес; нарратив балансує між власними думками Млинарського про незакінчений роман «Некрополь» і епізодами, описаними у романі. В кінці першого розділу читач дізнається, що все це не що інше як зміст листа, що його читає біограф Млинарського, д-р Винник. Прохасько використовує таку техніку оповіді, щоб продемонструвати свою (і Млинарського) ідею нотування (технічно у вигляді графіку) суті буття; цей графік тлумачить досвід як звивистий ланцюжок зовні, здавалося б, випадкових подій. Починаючи зі слова (дія) і просуваючись через дедалі більшу низку підрівнів (інші дії), малюється діаграма Венна[57].

У «Некрополі» Млинарського кілька самотніх незнайомців купують ділянки на місці, на якому планують влаштувати цвинтар. Один по одному, вони поступово приїздять на свої ділянки, привозячи з собою свої особливості та історії і оповідаючи їх іншим власникам ділянок. З часом вони організовують оркестр і злітають на повітряній кулі. До цього моменту в романі Млинарського Прохасько показав, у письмі, відображення відображення — крок на шляху до створення низки відображень, які повторюються безконечно. Коли Млинарський вставляє себе у власний роман, той перетворюється на звіт про написання ним роману, складовою якого є він сам. Відтак, коли Прохасько, наприкінці своєї короткої історії, знайомить читача з доктором Винником як автором-спостерігачем, він змальовує само-заглиблення Млинарського і, по суті, множить ефекти від однієї величини. Оскільки це явище повторюється (з кожним повторенням кількість відображень зростає у геометричній прогресії), то багатогранний кристал Прохаська розширюється до нескінченності. Завдяки цій постмодерністській оповідній техніці, Прохасько представляє ідентичності, які мають складну природу і постійно змінюються. Ідентичність зображено як структурний компонент розповіді, а митця — як творця (і об’єкта) цього будівництва.

Центральна лінія сюжету у «Бурдику» Діброви — це наратор, який збирає твори київського підпільного культурного діяча кінця 70-х Бурдика і редаґує повне видання, що охоплювало б літературну спадщину Бурдика і знайомило з ним читача в епоху гласності в Україні; Діброва використовує цей план, щоб передати головну тему роману — визначення того місця, що його покоління інтелектуалів посідало у пострадянській Україні. Пускаючи читача на творчу «кухню» наратора, де той склеює періоди життя Бурдика, автор показує фраґменти цілого покоління української інтеліґенції і те, як письменник (наратор) добирає «фактаж», витворюючи історію життя і діяльності людини.

У романі Діброва часто розмиває кордони між автором, наратором і головним героєм. Як відзначає Максим Стріха, на той факт, що «Бурдик» Діброви — це досить автобіографічний роман, натякають ім’я, що його Діброва вибрав для свого героя: «Бурдик» — це видозмінене прізвисько, що його мав Діброва в альтернативному культурному середовищі Києва 70-х років — «Дібрик»[58]. Крім того, ім’я «Добрик» з’являється в романі як прізвище юнака, особистість якого наратор по суті «поцупив», аби перебратися «зайцем» до Америки.

Роман починається з передмови і закінчується епілогом (він має підзаголовок «Сон»), але більша частина твору складається з трьох основних розділів, у яких наратор, у хронологічному порядку, розповідає історію життя Бурдика. Кожен із цих розділів, в свою чергу, ділиться на короткі підрозділи, що розбивають ці періоди на ще коротші епізоди. У трьох основних частинах роману за головного героя править Бурдик, тоді як наратор є радше стороннім спостерігачем, якщо зважати на традиційний розвиток сюжету роману. Тим не менше, кожен із трьох розділів доповнено коментарем, два з яких довші за сам розділ.

Впродовж усього роману Діброва підкреслює вагу розкриття читачеві невід’ємної присутності суб’єктивності в будь-якій творчості, незалежно від того, наскільки вона може претендувати на об’єктивність. У передмові наратор розважає над тим, як йому подати головного героя свого твору — чи слід йому дати зрозуміти, що Бурдик — це справжній герой, чи анти-герой? У коментарях наратор стає головним героєм роману, який збирає в історію наратора обривки Бурдикового існування і намагається скласти докупи цю публікацію. Простежуючи етапи, що їх Бурдик подолав за своє життя, наратор, в деякому розумінні, повторює це життя. Діброва підкреслює цю ідею, коли відправляє наратора на пагорби над Дніпром — на це ж таки місце, де Бурдик відкрив суть життя — де наратор легковажно губить документи, що їх він збирав, думаючи про Бурдикове життя. І в останні години життя Бурдик