В. Таль - Незвичайні пригоди бурсаків

Ще хтось запитав Старого, що він чув, бувши в місті.

– Чув, брати, багато, та мало гарного. Є радісна новина для панів і разом велика до них ласка «матінки цариці», що втішила їх «жалованою грамотою», тобто віддала на їхню повну волю всіх кріпаків. Надала панам великого права, поставила їх на найвищий щабель, а холопів прирівняла до останньої тварини. Покінчила з пугачівщиною, а тепер можна й помститися над рабами, – говорив Старий.

Аж встав рудий, одягнувся й підійшов до столу.

– Маємо ми, Старий, двох добрячих хлопчаків, – сказав рудий ватажкові.

– Гаразд, Кременю. А з яких вони? – запитав Старий.

Кремінь, так прозивався рудий, розповів докладно про бурсаків усе оте, що він почув з їхньої балачки в лісі біля вогнища.

– То це вони втекли від святих, а натрапили на ще святіших, – сказав Старий.

Усі розбійники гучно зареготали.

– Чого смієтесь, брати, – запитав усіх Старий. – А чому й ми не такі святі? У ченців печери, та й у нас не згірші. Тільки ми ховаємося зі своїми гріхами, а вони торгують ними. Ми силоміць беремо добро в багатіїв, а вони своїми святими брехнями висмоктують у злиднів гіркі здобутки. Вони обіцяють дурням рай на тім світі, хоч самі на цьому світі раюють. А ми нічого не обіцяємо – коли правимо кого в Божу дорогу. Ми вбиваємо тільки своїх запеклих ворогів, а вони вбивають сотні тисяч людей, труять їх поволі, роблять з них терплячих – божих та панських – рабів. Виходить, що чорт не дасть ладу, не добере, де розбійники, а де святі, – говорив жартливо Старий під веселий регіт товариства.

«Ох, як же влучно та розумно каже отой Старий», – подумав Самко.

– Кажеш, вони надумали мандрувати на Січ? – запитав Кременя Старий. – От шибайголови!.. Гай-гай, дурники!.. Запізнилися вони трохи з’явитися на світ. Надумали шукати волі отам, де вже її давно нема. Яка ото воля, коли треба слухати, що скаже цариця та пани! Дурять голоту. Тої Січі, що була колись, не буде ніколи, а ця вже пряде собі на тонку, добуває останні дні. Та й неможна, щоб серед неволі був куточок волі. А січова воля давно вже в панському лантуху сидить, тільки зав’язати зосталося. І зав’яжуть... Он Пугач не так було замірився, що ж, не вдалося... – закінчив сумно Старий і замовк, щось, мабуть, думаючи.

А товариство після вечері роздягалося і вкладалося спати.

«Ось він тобі Старий який, багатенько, мабуть, знає, – думав Самко. – Щось він балакав таке сумне про Січ. Звідкіль він знає, що робиться там? Та щоб там не робилося, а вони з Марком будуть у Січі. Утечуть звідсіль не сьогодні, так завтра. А розбійники зовсім не такі страшні, як ото розповідають про них казки. Звичайнісінькі собі люди, та й годі. А треба, мабуть, устати, бо кортить надвір. Ні, ще полежати, поки всі полягають. А Марко хропе, мов дома. Йому скрізь однаково. Він, мабуть, і досі не догадався, серед яких людей пробуває, а то б наївся дрижаків. Та не треба йому й казати, нехай сам собі побачить».

Терпів, терпів Самко, а нарешті й устав. Хотів запитати дідка, куди вийти надвір.

– А, це ти, наш братець? – побачивши Самка запитав Старий.

– Еге ж, – одповів Самко, дивлячись сміливо йому в вічі.

– Лихо переможеним? – запитав Старий латиною і посміхнувся.

Самко мовчав, здивований з того, що розбійник тямить латинь.

– Оце, хлопче, латинське прислів’я пристає до ворогів, а до тебе з твоїм товаришем, що так гучно хропе, нівроку йому, пристане на мою думку отаке прислів’я: «Де добре, там і батьківщина». А нам з вами буде добре, коли, звичайно, з якого боку розглядати добро. От ви надумали йти на Січ. А чого? Чи то погуляти, чи побитися з ворогами та набути слави?

– Битися з ворогами, – одповів Самко.

– Коли за тим ідете, то найменше там того знайдете. Хіба будете битися з сербіянами за смужку земельки, що вони захоплять, бо теж хочуть їсти й жити, так то не вороги, а злидні циганські. А справжніх ворогів і тут вистачить, аби була охота. Гей, незрозумілі, мабуть, вам дійсні вороги, як незрозумілий ситому голодний... Та чого ти мнешся, хлопче? Надвір закортіло? – запитав, сміючись, догадливий Старий. – Хто їсть та п’є, то не обійдеться без того. А проведи лиш, Квасок, хлопця, до цюці, – гукнув він.

З’явився з-за печі дідок, і Самко пішов за ним услід з льоху.

Коли Самко з Кваском повернулися назад, то вже Старого не було, мабуть ліг спати.

Подивився Самко навкруги, не знаючи, що робити, а лягати знову не хотілося. Ходив по льоху, роздивлявся на зброю та різну одежу. А в голові одна думка – тікати з цих печер, тікати на волю. Нудно отут, хоч би яка робота була. Звик він робити в Братському, то й зараз у нього така потреба.

– А що тут у вас, дідусю, роблять, коли спати не хочеться, – запитав він пошепки Кваска.

– Да ти не шепчі, а говорі громко, – сказав дідок. – У нас здєсь не заведєно шептаться. Шептання – ето чорноє дєло. Одні спі, а другіє пой, пляші. Спать захочеш, так і под пєсні усньошь. Ти спросіл, что дєлать тєбє. Что же